Томас Тімайєр - Місто заклиначів дощу

Альварес дійшов висновку, що великому досліднику природи мало бути б десь років сімдесят, коли він зачав цю дитину, а це навряд чи можливо. З другого боку, йому наплювати, кревняки вони чи ні, аби означену суму було вчасно сплачено.

— Забирайся геть, — велів губернатор індіанцеві. — Зараз ти мені не потрібний. Але будь поблизу на випадок, якщо знадобишся.

— Слухаюся, сеньйоре.

Капак, що вже оговтався, низенько вклонився і тихо вийшов.

Біля парадного під’їзду почулися удари копит і хрускіт жорстви, а через відчинене вікно кабінету почулося пирхання коней. Коляска, послана по Гумбольдта, повернулася. Нарешті! Альварес погладив бороду, взяв перо й поклав перед собою чистий аркуш паперу, вдаючи, що заклопотаний важливими державними справами.

У двері постукали.

— Увійдіть! — відгукнувся губернатор.

Замість ученого до кабінету упхався спітнілий і захеканий слуга, посланий до готелю. Пристукнувши підборами, він вигукнув:

— Ваше превосходительство!..

— Доповідай, Альфонсо, — перебив Альварес. — Ти привіз його?

— На жаль, ні, ваше превосходительство. Учений і всі супроводжуючі його особи покинули місто ще вчора вранці!

— Як? — Альварес підскочив, не тямлячи себе з люті. — Ти хочеш сказати, що їм продали мулів і харчі без мого дозволу?

— Ніяк ні, ваше превосходительство. Вони пред’явили всі необхідні папери, у тому числі й дозвіл на купівлю спорядження. Всі документи підписані особисто вами.

— Але це, це ж… — розлючений Альварес на деякий час позбувся мови. Гумбольдтові дії прямо вказували на його причетність до злочину.

— Злодії! — нарешті прохрипів він. — Хитрі, підступні злодії-грінго[4]! Вони, мабуть, пробралися сюди ввечері, під час прийому… Ну, ні, це їм так не минеться!

Він змахнув хлистом і з такою силою опустив його на поліровану поверхню свого столу, що Альфонсо мимоволі присів.

— Йди і розберися, як таке могло трапитись. Але спочатку… — його очі сталі схожі на дві вузькі щілинки, — спочатку я хочу мати в руках цього Гумбольдта.

— Але, ваше превосходительство…

— Якщо ти ще раз скажеш «але», я запхну його назад у твою погану пельку! Я хочу, щоб ти зібрав усіх вільних чоловіків у місті, посадив на коней і доставив до мене цих грінго разом із моїми грошима. Ясно тобі? Ніхто не сміє грабувати мене безкарно!

— Слухаюся, ваше превосходительство. Але я ось що хотів сказати… — він затнувся, згадавши, що вживати «але» йому заборонено, і в цю мить стулка дверей кабінету з силою відчинилася, луснувши Альфонсо по спині. Від удару капелюх злетів з його голови і впав до ніг губернатора.

Слузі ледве вдалося встояти на ногах. Тим часом до кабінету стрімко увійшли двоє — високий молодий хлопець у котелку, твідовому костюмі і з пухлою гекою під пахвою, а з ним — дама. На дамі був довгий червоний плащ, червоні бриджі для верхової їзди і чорні лакові чоботи із срібними шпорами. Її волосся переливалося всіма відтінками полум’я і червоного вина, а на спині в перев’язі висів незвичайний меч у чорних піхвах.

Це була найнезвичайніша дама, яку тільки доводилося коли-небудь бачити його превосходительству.

На мить губернатор розгубився, але зараз же взяв себе в руки і загрозливо поцікавився:

— Хто дозволив вам уриватися сюди без попере дження? Ви, власне, хто такі?

Жінка обернулася, схопила слугу за комір і, промовивши гарною іспанською: «Ти чекатимеш за дверима», енергійним стусаном відправила його до коридора.

Потім вона зачинила двері, а молодий хлопець зняв капелюха і коротко вклонився. Він трохи нервував — здавалося, його шокує екстравагантна поведінка супутниці.

— Прийміть наші вибачення за таке несподіване вторгнення, ваше превосходительство! — почав він. — Дозвольте мені відрекомендуватися: мене звуть Макс Пеппер, я співробітник журналу «Ґлобал Експлорер». А це міс Волкріс Стоун. Ми щойно прибули із Сан-Франциско. Наш корабель пришвартувався в порту десь годину тому, і ми…

— Де він? — уривчасто перебила його жінка. — Де Гумбольдт?

Сеньйор Альварес відскочив назад — ця дама раптом нагадала йому величезну руду кішку, яка в дитинстві роздряпала йому обличчя. Губернатор хотів був щось відповісти, але слова застрягли йому в горлі, і він зумів лише хрипко видавити: «Від’їхав!»

Жінка підступила до нього.

— Що значить «від’їхав»? Коли, і, найголовніше, — куди?

Альварес спробував заспокоїтися, хоча його не покидало сильне бажання негайно втекти і більше ніколи не зустрічатися з цією жінкою. Та все ж господарем у резиденції був він. Тому він прочистив горло і перейшов у наступ.

— Звідки вам відомо про сеньйора Гумбольдта?

— Теж мені, велика таємниця природи! Півміста тільки й пащекує про це. Отож, де він?

Альварес покосився у вікно. У дворі чулися крики: мабуть, Альфонсо зібрав охоронців, і тепер вони прямують сюди.

— Він поїхав, як я вам уже сказав, — відповів Альварес, знову напускаючи на себе поважність, належну його санові. Думка про те, що зараз сюди приспіє підкріплення, повернула йому певність у собі. — Цей чоловік пограбував мене й обманом привласнив документи, що дозволяють йому безперешкодно переміщатися по всій провінції. І покарання неминуче спостигне його. Всього кілька хвилин тому я віддав розпорядження відправити у погоню за ним загін озброєних вершників.

— Вам доведеться скасувати це розпорядження, сеньйоре, — промовила жінка з посмішкою, від якої по спині в губернатора поповзли мурашки. — А Гумбольдтом займуся я.

Вона виглянула у вікно. Загін варти вже наближався до палацу.

Альварес посміхнувся. Можна бути певним, що тепер ця особа усвідомила, в якому становищі опинилася. Проте дама в червоному, незважаючи ні на що, зберігала цілковитий спокій.

— Дозвольте поцікавитись, — сказала