Володимир Львович Єшкілєв - Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…

– А чому бокалів було лише дванадцять, коли присутніх майже три десятки?

– Не знаю. Там и другие напитки были. Были вина, вермуты, виски. Коньяк такой эксклюзивный стоял и «абсолюта» литровка. Было что пить.

– А ці напої гості собі самі розливали?

– Нет. Мы с графом подошли к столу, официант нас спросил, что мы будем пить. Граф показал на водку. Он только «абсолют» пьёт, принципиально. Он говорил мне, что хорошая водка продлевает жизнь. Приколист.

– А коктейль ви самі собі робили?

– Да.

– Скільки пройшло часу від дегустації шампанського до того, як отруєним стало зле?

– Минут двадцать… Может немного больше. Всё очень быстро началось. Я даже их знаменитых эклеров попробовать не успела.

– І хто з отруєних відчув дію трунку першим?

– Докладчица вроде бы… Она села в кресло, побелела вся. И Пелагее Дмитриевне тоже стало плохо. Если бы Осинский её не удержал, она бы упала. Она на высоких каблуках была… А потом Антонина закричала, что отравили. Она так страшно кричала, потом хрипела… – Кімі мотнула головою, наче відганяючи жахливий спогад. – У неё от крика пена из рта пошла.

– А Ілона?

– Она вроде бы в туалет выбежала и там упала.

– Які ще були ознаки отруєння?

– Рвота у всех была. Жуткая. Трясло их. И кожа у них стала такой… сероватой. И очень холодной. Они все быстро сознание потеряли. Дольше всех держалась та журналистка, которую потом вылечили. Марианна. Когда «скорая» приехала, она ещё в сознании была. Но тоже вся серая, холодная и зрачки такие огромные… Она совсем немного выпила. Пригубила только. Потому и выжила.

– Дякую вам за відвертість, – підсумував Ярковський.

– Ещё вина? – третя сигарілла випорхнула з шкатулки.

– Ми, напевно, вже підемо, – Ярковський подивився на Sаню. Та кивнула:

– Да, спасибо за угощение.

За півгодини вони вже гуляли вздовж Корзо, милуючись старими двоповерховими будиночками. Спека зійшла з ужгородських вулиць і вечір став напрочуд милим. Зграйки туристів окупували літні майданчики, музикальні ритми вистрибували з відкритих вікон кав’ярень.

– А чого це вона тобі підморгувала? – поцікавився Ярковський. – Впізнала в тобі приховану лесбіянку?

– Я зазвичай з жінками не сплю, але з Кімі… Чому б й ні. Така солодка сексі, – Sаня хитро глянула на Ярковського, засміялась, показала йому язика. – Ревнуєш?

– Ні, міркую про чорну і білу таці. А також про те, що Антоніна пропонувала шампанське саме з білої, – Ярковський зупинився біля вітрини з пузатими винними бочонками і товстостінними пляшками. – Щось у цьому є дивне.

– А що тут дивного? Кімі була новенькою. Їй пояснили правила. Розвісили прапорці. Може, ця шняга входила в неофіційні обов’язки Антоніни. Адже вона – дружина одного із авторів тих ритуалів, які Пелагея запровадила у своєму салоні.

– Оце й потрібно вияснити.

– Знову підемо до Бусурманка?

– Лише після того, як я глибше попрацюю з кулею.

– Не боїшся?

– Чого саме?

– Ти ж кажеш, вона дуже давня. Солтис розповідав про древні артефакти. Вони небезпечні.

– Я маю досвід.

– Ярковський, не гони. Досвід тут не працює.

– Це ти, дівчинко, гониш. Досвід завжди працює, – син нумізмата відірвався від споглядання вітрин. – Нумо, приземлимось у якійсь із цих забігайлівок і нап’ємось як павуки.

– Я не проти. А чому ти не питаєш про мої враження? Не цікаво?

– А є враження?

– Авжеж.

– І які ж?

– Вона надто спокійна. Значить, розповідає вже відпрацьовану версію.

– В якому розумінні «відпрацьовану»?

– Коктейль з брехні і правди. Версію типу «брудний мартіні». За п’ятнадцять місяців вона вже міцно зжилась з нею. Вона в неї вірить.

– Тобто солодка сексі щось приховує.

– Солодка сексі бреше як пес. Але відфільтрувати брехню від правди через контакт не вийде.

– І артефактів солодкої сексі в нас немає.

– Ага.

– Дохлий номер, подруго, – підсумував Ярковський, вкотре пошкодувавши про зникнення телепатичної опції. – Хоча б те добре, що вона підкинула нам інформацію про дві таці. Я б поспілкувався з тим офіціантом. З Мерегою.

– Так ми йдемо напиватись? – нагадала Sаня.

Вони вже завертали до увитого хойєю і аспарагусом літнього майданчику, коли озвався сотовий. Ярковський подивився на екран.

– Осинський? – підглянула автарку Sаня.

Ярковський торкнувся зеленої відмітки. Вислухав власника «Адміралу», спантеличено гмикнув.

– Що? – напружилась дівчина.

– Лепрекона отруїли.

– Сахневича?

– Так, – підтвердив Ярковський. – Анатолія Олександровича. Відправили на той світ. Осинський каже, що отруїли просто у робочому кабінеті. Поліція вважає, що отруту розчинили у коньяку. Здається, ми прискорили події. Необхідно терміново побалакати з Федором Андрійовичем.

Вертались вони у купейному вагоні. Стомлена дегустацією закарпатських вин, Sаня заснула, навіть не торкнувшись до пакету з постільною білизною. Ярковський подивився на її ногу в кросовці й помаранчевій шкарпетці, що звішувалась з верхньої полиці, й замовив у провідниці чаю.

Сьорбаючи теплу бурду, він подумки перескладав розмову з Кімі. Те, що розповіла колишня модель, розгорнуло до іншого боку його уявлення про фатальний квартирник Вержо. Ярковський також здогадувався, що це, радше за все, не останнє з можливих потрактувань тих подій. Підкладку травневої вечірки бачили і розуміли лише постійні відвідувачі салону. І в них, судячи з усього, були поважні резони нікому про неї не розповідати.

Ярковський допив чай, витягнув з торбинки кришталеву сферу, поклав її собі під подушку. Наставник категорично не рекомендував засинати поряд із джерелом холоду, проте Ярковський затявся. Сплячий стан полегшував вихід на петлі. Але, з іншого боку, зводив на пси можливості самоконтролю. Він заборонив собі навіть думати про те, на що перетворився б його розум, якби мешканцям холодного світу заманулось атакувати еспера уві сні.

Засинав він з пригодами. На сусідній полиці безжально хропів здоровенний дядько. Старий вагон скрипів і стогнав всіма пружинами та кріпленнями. Перші занурення Ярковського в сон були короткочасними; хропіння сусіда і хитання потягу висмикували його з безбарвного забуття. Він повертався на інший бік, щільніше завертався у куцу ковдру, намацував під подушкою кулю й знову пірнав до теплої прірви. Нарешті, з п’ятої чи, може, шостої спроби, Ярковський дістався глибин, звідки ані хропіння, ані підстрибування вагону вже не завертали його до реальності.

Жодних переходів. Жодних Стражів.

Лише відчуття вільного падіння та лапи крижаного павука у потилиці.

Чорний спалах.

Перед ним нерівне брудне скло, за яким вогні смолоскипів, танцюючі тіні та різкі звуки волинок і флояр. Він у тряскій кареті, оббитій оксамитом трав’яного кольору. Сидіння тверде, циліндричні подушки складені пірамідкою. На ньому…

«О чорт, – скрикує розум Ярковського, побачивши мереживні вставки плаття, кришталеві підвіски й бурштинові персні на тонких пальцях, – це ж жіноче тіло!»

І тільки тепер приходить відчуття незвичної порожнечі у межиніжжі.

Оператор видіння не