Кірстен Бойє - Скоґландія

гуляв вітер. У під’їзді він мало не вступив у блювотиння, ліфт не подавав ознак життя, а там, де підсвічений щиток мав повідомляти прізвища мешканців, зі стіни стриміли дроти.

Лишалися тільки сходи. Аж на десятому поверсі, в кінці довгого темного коридору, де всі лампочки в світильниках під стелею вже багато місяців тому перегоріли, табличка з прізвищами вказувала на те, що хлопець нарешті прийшов туди, куди йому було потрібно.

Він подзвонив, і по хвилі двері відчинились.

— Я так і знав! — вигукнув, засміявшись, Лірон. — Гяльмар Гальдур!

Лірон хутко втяг свого гостя до помешкання й причинив двері. У темному коридорі знову стало порожньо.

10

Натовп тріумфував.

Вигуки почали наростати ще тієї миті, коли віце-король розчинив навстіж засклені двері, а коли на балкон нарешті ступила Ярвен, у її вухах аж загриміло.

Унизу, на круглому майдані перед палацом і на широкому центральному бульварі, зібралися не сотні людей, ні (і як тільки вона могла бути такою дурною!), — привітати свою принцесу з днем народження прийшли тисячі, десятки тисяч громадян! До самого обрію слалося море білявих голів, і повсюди маяли прапорці: одна половина біла, друга блакитна, а посередині ялина — державний герб Скоґландії.

Ярвен ухопила ротом повітря. Якби позаду не стояла пані Тяркс і не підштовхнула її легенько в плечі наперед, то вона вже після першого кроку крутнулася б і втекла звідси.

— Усміхайся! — прошипіла Тяркс. — Увесь час усміхайся, Ярвен! Махай рукою й кивай головою! Як ми й розучували!

Ярвен примусила себе глянути поверх парапету на юрби людей. «Таж усі вони там, унизу, а я тут, угорі, — хоробро подумала вона. — І ніхто мені нічого не зробить, ніхто й не збирається мені щось робити, а крім того, вони однаково мають на увазі зовсім не мене. Вони й гукають не до мене, і руками махають не мені, й прапорці поприносили не задля мене, то чого ж я, власне, так деру носа? Це й на половину не так страшно, як на уроці фізкультури, коли доводиться робити стрибок з поворотом над верхньою перекладиною брусів. Ось для того таки потрібно мати мужність, а в оцьому, що діється тут, узагалі нема нічого страшного».

Вона ступила до парапету, піднесла руку й помахала. Святкове збудження наростало.

— Ма-ле-на! Ма-ле-на! — скандував натовп. — Слава! Слава! Слава!

«Так наче я — футбольна зірка! — думала Ярвен, усміхаючись, помахуючи рукою й знов усміхаючись. — Як розкажу про все вдома, ніхто мені не повірить. Але ж будуть знімки в газетах, статті, відеозаписи, запевне будуть, і я зможу це довести. Щоправда, ніхто, мабуть, і тоді не повірить, що оця білява дівчина в королівському палаці — я. Зі мною й таке може статися».

Помалу в неї вже починала боліти рука, і помалу вона вже зважувалася пильніше розгледіти картину, що розгорталася перед її очима.

Поміж прапорців там і сям вигулькували транспаранти, змайстровані з простирадл і прикріплені до двох держаків від мітел; з обох боків їх тримали радісно збуджені люди. «Маlena for Queen!»[3] («Наче це й так не зрозуміло, коли вже я тепер — принцеса!»), — прочитала Ярвен на одному з транспарантів, що погойдувався над передніми лавами натовпу. «Не занепадай духом, Малено!» («Чому?») — стояло на ще одному.

Та були й транспаранти, що їх продавали вочевидь тут-таки, просто край майдану, — виготовлені в друкарні й усі з тим самим текстом: «Норлін і Малена — міцна команда!»

Ярвен повернула голову вбік, де поруч із нею стояв віце-король і також махав рукою. Тепер він, як перед цим і режисер, усміхався рекламною усмішкою, і Ярвен збагнула, що цієї хвилини і її обличчя має точнісінько такий самий вигляд. Вона знов обернулася до парапету й знов замахала рукою.

Трохи далі від палацу вона розгледіла в натовпі гурт людей, котрі з-поміж білявих голів довкола вирізнялися своїми темними головами. Прапорці в тих людей були, схоже, теж не такі, як у всіх, а транспарантів із простирадл вони мали вочевидь більше, ніж передні гурти. Але стояли вони досить далеко, і Ярвен не могла прочитати, що було написано на їхніх транспарантах.

— Пора! — прошипів раптом Больштрем позад неї. — Пора, Норліне! Пора!

Віце-король відвернувся від натовпу й ступив крок до Ярвен.

— Малено! — промовив він і ніжно поглянув їй в очі. — Моя маленька Малено! — Потім розпростер обійми й пригорнув її до себе.

Ярвен згадала про його поведінку напередодні й тієї ж миті відчула, як зашарілась і облилася потом.

— Нехай наступний рік у твоєму житті стане щасливішим, ніж був минулий! Я зроблю для цього все, що зможу!