Террі Пратчетт - Химерне сяйво

традицій. Він пишався своєю власною роботою, втім, більшість часу почувався вельми пригнічено через те, що інші її не цінували. Він, бувало, запевняв, що ніхто не боїться самої смерті, хіба що болю, розлуки та забуття, тож досить безглуздо недолюблювати когось лише тому, що в нього порожні очниці та неудаване задоволення своєю роботою. Він все ще користувався косою, зазначав він, тоді як Смерті інших світів давним-давно придбали собі комбайни.

Смерть сидів з одного боку застеленого чорним грубим сукном стола, що стояв посеред кімнати, і бесідував з Голодом, Війною та Чумою. Двоцвіт був єдиний з усієї компанії, хто, підвівши голову, помітив Ринсвінда.

— Гей, ти звідки взявся? — спитав він.

— Ну, як дехто каже, Творець узяв жменю гли... ага, ясно, це непросто пояснити, та я...

— Багаж із тобою?

Дерев’яна скриня прошмигнула повз Ринсвінда і всілася перед своїм господарем, котрий підняв її кришку і почав порпатися усередині, поки не знайшов невеличку книжку в шкіряній палітурці, яку простягнув Війні, що нервово гупав по столу кулаком у латній рукавиці.

— Це — «Про закони контрактів» Горбоносика, — сказав він. — Досить непоганий, в ньому є чимало про двосторонній імпас та про те, як... — Смерть вихопив у нього книжку своїми кістлявими пальцями і швидко прогортав сторінки, не зважаючи анітрохи на присутність двох інших людей.

— ДОБРЕ, — мовив він, — ЧУМО, АНУ ВІДКРИЙ ДРУГУ КОЛОДУ. Я ЗБИРАЮСЯ ДОКОПАТИСЯ ДО КОРЕНЯ, НАВІТЬ ЯКЩО ЦЕ ДОБ’Є МЕНЕ, ФІГУРАЛЬНО КАЖУЧИ, ПЕВНА РІЧ.

Ринсвінд схопив за руку Двоцвіта і потягнув його геть із кімнати. Поки вони лопотіли коридором разом з Багажем, що з усіх ніг намагався не відставати, чарівник поцікавився:

— Що там між вами відбувалося?

— Ну, в них було багато часу, і я подумав, що їм може сподобатись, — випалив Двоцвіт на одному подиху.

— Сподобатись? Що — карткові забави?

— Це — непроста забава, — сказав Двоцвіт. — Вона називається... — він завагався. Власні назви явно не були його фішкою. — Твоєю мовою це називається майже так само, як предмет одягу, який одягають на ноги, приміром, — викрутився він, — якщо не помиляюся.

— Штани? — спробував Ринсвінд. — Леґґінси? Панталони? Рейтузи?

— Так, мабуть.

Вони дісталися того передпокою, де великий годинник продовжував стинати секунди з життів світу.

— І як довго це втримає їх за столом?

Двоцвіт не квапився відповідати.

— Не знаю точно, — сказав він задумливо. — Напевне, до останнього козиря... Який незвичайний годинник...

— Не намагайся його придбати, — порадив Ринсвінд. — Тут, гадаю, такий номер не пройде.

— Тут — це насправді де? — спитав Двоцвіт, який підкликав до себе Багаж і тепер відчиняв його кришку.

Ринсвінд озирнувся довкола. У передпокої було темно й порожньо.

Його високі вузькі вікна мороз розмалював вигадливими завитками. Він поглянув униз. Від його стоп простягалася вдалечінь тонка голуба лінія. Тепер він помітив, що у Двоцвіта теж була така.

— Ми з тобою ніби неформально мертві, — сказав він. Як пояснити це краще, він не знав.

— Ти ба, — Двоцвіт продовжував нишпорити в скрині.

— Тебе це зовсім не хвилює?

— Ну, кожна мряка врешті-решт розсіюється, чи не так? Я в будь-якому разі твердо вірю у реінкарнацію. От ти, наприклад, ким би хотів бути у наступному житті?

— Я поки не збираюся розлучатися з теперішнім, — відчеканив Ринсвінд. — Ну ж бо, ходімо звідси пода... о ні. Тільки не це.

Двоцвіт вийняв зі самого дна скрині коробку. Вона була велика, чорна, збоку мала гачок, а спереду — невеличке кругле віконце, а також прикріплений ремінь, щоб Двоцвіт міг носити її на шиї — що він відразу ж і продемонстрував.

Були часи, коли Ринсвінду цілком навіть подобався іконограф. Він вважав, всупереч усьому своєму минулому досвіду, що світ, в принципі, легко пояснити і що якби він озброївся правильним ментальним набором інструментів, то міг би зняти його задню кришку і глянути, як той працює. Він, ясна річ, глибоко помилявся. Іконограф робив знімки не завдяки тому, що світло падало на спеціально оброблений папір, як дійшов висновку чарівник, а набагато простішим методом — завдяки маленькому демону всередині коробки, що вмів влучно добирати кольори і швидко працювати малярським пензлем. Його дуже розчарувало таке відкриття.

— Немає часу робити знімки! — прошипів він.

— Це займе кілька секунд, — наполіг Двоцвіт і легенько постукав по боковій панелі коробки. Прочинилися крихітні дверцята, і бісик висунув звідти свою голову.

— Кара небесна! — сказав він. — Де це ми?

— Яка тобі різниця? — відказав Двоцвіт. — Гадаю, спершу годинник.

Бісик примружив очі.

— Кепське освітлення, — крекнув він. — Три довбані роки з діафрагмою 8, якщо когось цікавить моя думка, — він грюкнув за собою дверима. За якусь хвилю з коробки почувся тихенький скрегіт, так наче хтось підсовував стілець до мольберта.

Ринсвінд скрипнув зубами.

— Хіба ти мусиш знимкувати? Ти ж можеш просто його запам’ятати! — вигукнув він.

— Це не одне й те саме, — спокійно відповів Двоцвіт.

— Авжеж, це — краще! Ближче до дійсності!

— Зовсім ні. За якихось пару років, коли я сидітиму, гріючись біля каміна...

— Ти грітимешся біля вогню довічно, якщо ми звідси не виберемося!

— Ох, сподіваюся, ви ж не збираєтеся зараз піти.

Вони обидва повернулись на голос. У склепінчастому проході, ледь всміхаючись, стояла Ізабелл. В одній руці вона тримала косу — ту саму, в якої лезо було сумнозвісної гостроти. Ринсвінд ледве стримувався, щоб не поглянути на голубу