Кріс Тведт - За браком доказів

Уперше, відколи Гюснес сів на місце свідка, я відчув, що він казав щиру правду. Я вагався, ще не хотів його відпускати, сам не знаю, чому. Просто якесь підсвідоме небажання.

— Хто приїхав після вас?

— Швидка.

— Вони увійшли досередини?

— Так, відразу зайшли й забрали оцього, — він показав на Маґнуса Саннторва. — Потім приїхали ще два патрульні екіпажі. Майже одночасно. Вони обшукали решту будівель і велику територію навколо хутора. А вже аж згодом прибула група криміналістів зі старшим інспектором Маркюссеном. Ага, ще інспектор Нурайде, він уже був на місці. Здається, він також заходив у будинок. За якийсь час Маркюссен звелів нам повертатися на базу. Ми обидва були добряче причмелені після побаченого.

Гюснес говорив швидко, майже ковтаючи слова, ніби щодуху квапився закінчити розповідь.

Карла смикнула мене за рукав. Я обернувся до неї.

— Що таке?

Вона поклала переді мною теку, розгорнену на рапорті криміналіста з Кріпоса, там де йшлося про аналіз відбитків взуття. Я перебіг очима текст, але не допетрав, що в ньому такого незвичайного.

— Ви закінчили, пане адвокат? — запитала Ельсе Беате Тюне.

— Ще секундочку, ваша честь!

Карла тицьнула пальцем, зашепотіла мені у вухо. Нарешті до мене дійшло. Я трохи подумав і знову звернувся до свідка.

— Хотів би лише підсумувати те, що ви сказали, пане Гюснес. Отже, за вашими словами, до прибуття криміналістичної групи в дім ніхто не заходив, окрім вас, вашого напарника й лікарів швидкої?

— Саме так! А ще, як я згадував, досередини заходив, здається, інспектор Нурайде.

— І ніхто більше?

Гюсне подумав і похитав головою.

— Ні, більше ніхто.

Перед наступним запитанням я витримав паузу, таку довгу, що поліцейський розхвилювався.

— Хто така Еріка Гансен?

Гюснес закліпав очима, облизав губи.

— Що? Чому ви запитуєте?

— Бо, за винятком жертв та вбивці, сліди залишили лікар швидкої і двоє поліцейських. Я виходив з того, що поліцейські — це ви і ваш напарник, але все не так. То були ви й Еріка Гансен.

— А, так, — хихотнув Гюснес, його смішок прозвучав фальшиво й силувано. — Еріка Гансен теж працює в поліційній управі Гордаланна. Я щось не зорієнтувався відразу… запитання було надто несподіване.

— Зрозуміло. Вона слідчий? Чи може, належить до криміналістів-експертів?

— Не знаю.

— То ким вона працює?

— Здається, у відділі підтримання громадського порядку.

— Отож бо й воно. Що забула Еріка Гансен на хуторі? Я вважав, що ви не допускали сторонніх на місце злочину.

— Не знаю навіть. Того вечора там панував такий хаос. А нас з напарником, як я вже казав, через кілька годин відіслали додому.

Гюснес зайорзав на стільці, знову облизав пересохлі губи — ознака того, що бреше. Я лише не міг зрозуміти — чому.

— То, може, старший інспектор Маркюссен нам пояснить, — сказав я й повернувся до столу прокурора.

Ось тут алярм задзвенів по-справжньому. Ґабріеллє Соммер наче нудилася, але аж ніяк не Ґюннар Маркюссен. Він зблід. Я уявлення не мав, що відбувалося, лише розумів, що ненароком тицьнув у болюче місце. За двадцять років у правовій системі відшліфовуєш інтуїцію до досконалості.

— То що скажете, пане Маркюссен? — звернувся я просто до нього. — Як Еріку Гансен занесло на місце злочину?

— Не дуже добре пригадую, — відповів він, але погляду мого уникав.

— Тоді я змушений просити прокурора викликати свідком Еріку Гансен.

— На Бога, навіщо це здалося? — ошелешено запитала Ґабріеллє Соммер.

— Яке це має значення, якщо поліцейський переступив місце злочину, хоча й не мав цього робити?

— Навіть уявлення не маю, але хіба важко з’ясувати?

Ґабріеллє Соммер здвигнула плечима, сердито, проте без ознак занепокоєння… доки не оглянулася на Ґюннара Маркюссена й не помітила виразу його обличчя.

Щойно тоді вона збагнула, що щось не так. Щось, насправді, дуже зле.

Телефон задзвонив перед самою сьомою. Я ще був у конторі, чекав розвитку подій.

— Це вам телефонують з офісу головного поліцмейстера, — сказав у слухавку незнайомий голос. — Чи могли б ви прийти в Управу на нараду, адвокате Бренне?

— Коли?

— Було б добре негайно.

Увесь вечір я сотні разів запитував себе, що ж, власне, відбулося, але ясності так і не мав. Зачепив важливий нерв — це без сумніву. Ім’я Еріки Гансен спрацювало, як факел, кинутий у пороховий склад.

Але чому?

Карла перелопатила весь інтернет. Знайшла небагато: Еріка Гансен працювала в поліції, мала двадцять шість років і поганий музичний смак. Я не посмів запитати Карлу, що вона мала на увазі під поганим музичним смаком, бо й мій навряд чи був би милим для її вух. Щоб не марнувати часу на всілякі спекуляції, я відіслав її додому, втішивши, що рано чи пізно ми все з’ясуємо.

Вочевидь, з’ясування не затягнеться надто довго, як я того боявся.

Двері ліфта відчинилися, і я вийшов у порожній коридор, не знаючи, куди йти далі. На останній поверх поліційної управи я потрапив уперше. Раптом почулися швидкі кроки, і з-за кута ліворуч виринула чиясь постать. Я впізнав у ній інспектора Нурайде. Спершу подумав, що він вийшов мене зустріти, доки не побачив його обличчя: червоне, мов буряк, жовна зціплені, ніби його ось-ось вхопить інфаркт.