Рафаель Сабатіні - Одіссея капітана Блада

— Але ж і я не дурень, — сказав він. — І не допущу, щоб природна ірландська сентиментальність стала на перешкоді розуму. Небезпечно залишати на кораблі вас і ваших негідників. До того ж і корабель недостатньо забезпечений водою та провізією. Правда, нас тут небагато, але ви й ваші люди небажано збільшуєте кількість ротів. Самі бачите, що хочеш не хочеш, а доведеться дослухатись розуму й відмовитись від такого приємного товариства, як ваше. Мусимо підготувати ваші ніжні серця до неминучого й люб’язно запросити вас переступити через борт.

— Розумію, — скрушно мовив іспанець і, сівши на край дивана, обхопив голову руками. Він розгадав, що за людина цей Блад, і вирішив говорити з ним тоном напускної вишуканості й удаваної незворушності. — Визнаю, — згодився він. — Ваша правда.

— О, ви знімаєте з мене такий тягар, — сказав капітан Блад. — Мені не хотілося б бути надто брутальним без крайньої необхідності, враховуючи те, що і я, і мої друзі багато чим вам завдячуємо. Хай би які були наслідки вашого нападу на Барбадос для інших, а для нас цей напад був дуже вчасний. Саме тому мені приємно чути, що ви згодні зі мною. Іншого вибору, як бачите, у нас нема.

— Але, мій друже, можна ж знайти інший вихід.

— Якщо ви маєте якісь пропозиції, я радо вислухаю їх.

Дон Дієґо провів рукою по клиноподібній чорній борідці.

— Ви дозволите мені подумати до ранку? У мене мало не розвалюється від болю голова, і я не можу зосередитись. Погодьтеся, що така справа вимагає серйозного підходу.

Капітан Блад, підвівшись, узяв із полиці тридцятихвилинний пісковий годинник, повернув його піском догори й поставив на стіл.

— Пробачте, дон Дієґо, можливо в такій справі не слід так квапитись, але час, який я можу вам дати, сплине разом із піском цієї скляночки. Якщо й тоді ви не зможете запропонувати прийнятного для мене варіанту, то я змушений буду попросити вас і ваших друзів піти прогулятися за борт.

По цих словах капітан Блад, вклонившись, вийшов і замкнув двері.

А дон Дієґо лишився в каюті і, підперши долонями підборіддя, спостерігав, як пересипається з верхньої скляночки в нижню поруділий пісок. Він мовчки дивився на пісок, і на його худому засмаглому обличчі дедалі глибше проступали зморшки.

І тільки-но впали останні піщинки, як знову відчинилися двері каюти.

Іспанець зітхнув і випростався, зустрічаючи капітана Блада готовою відповіддю, по яку той прийшов.

— Я знайшов вихід, Сеньйоре капітане, але все залежить від вашого милосердя. Чи ви не можете висадити нас на берег одного з островів цього огидного архіпелагу, вручивши нашу долю в наші власні руки?

Капітан Блад стиснув губи.

— У цьому є і свої труднощі, — з притиском сказав він.

— На іншу відповідь я й не сподівався... — Дон Дієґо зітхнув і підвівся. — Тоді краще припинити всякі розмови.

Блакитні очі Блада наскрізь пронизали іспанця, мов два сталеві жала.

— І ви не боїтесь померти, доне Дієґо?

Іспанець, насупившись, відкинув голову назад.

— Ваше запитання образливе, сер!

— Тоді дозвольте мені викласти його інакше, у більш прийнятній формі: чи хочете ви жити?

— О, відповісти на це я можу. Сам дуже хочу жити, а ще більше хочу, щоб жив мій син. Проте це аж ніяк не означає, що з мене можна зробити боягуза собі на втіху, пане глумителю.

Цього разу він не стримався і виявив внутрішній гнів.

Капітан Блад відповів не відразу... Як і раніше, він сів на краєчок стола.

— А не хотіли б ви часом, сер, заслужити життя й волю для себе, свого сина й інших іспанців, які залишаються на борту?

— Заслужити? — здивувався дон Дієґо, і спостережливі блакитні очі Блада враз зауважили, як він здригнувся. — Заслужити, кажете? Що ж, коли ваша пропозиція не зачіпає моєї честі...

— Хіба мені можна закинути подібне? — обурився капітан. — Хіба я не розумію, що й у пірата є честь? — І він одразу ж виклав свою пропозицію: — Коли ви, любий друже, глянете в ті вікна, то на обрії помітите щось схоже на хмаринки. То острів Барбадос. Цілий день ми йшли на схід з одним наміром — збільшити, наскільки можливо, відстань між нами й Барбадосом... Але зараз, коли ми з вами розмовляємо, нема кому керувати судном. Єдиний моряк серед нас, який знається на навігації, лежить у гарячці й марить. Такий сумний результат нелюдського поводження з ним на березі, до того як ми забрали його із собою. Я, приміром, можу керувати судном у бою, на борту знайдеться ще кілька людей, які допоможуть мені, але ми нічого не тямимо в тих вищих таємницях, за законами яких прокладаються шляхи в безмежних просторах океану. Триматися землі й ходити навмання навколо цього, за вашим влучним висловом, огидного архіпелагу — означало б накликати на себе біду. Ви розумієте це не гірше за мене. Отож моя пропозиція така: ми мріємо найкоротшим шляхом дістатися до голландської колонії Кюрасао. Ви дасте мені слово честі, що приведете фрегат туди, якщо зі свого боку я дам вам слово відпустити вас? Якщо ви погодитесь, ми відпустимо вас і всіх ваших людей одразу ж, як прибудемо в Кюрасао.

Дон Дієґо схилив голову на груди і замислений підійшов до вікон, що виходили на корму. Він дивився на залите сонцем море і на клекітливий кільватерний струмінь фрегата, його фрегата, який захопили оці англійські собаки. А тепер вони просять ще й доставити судно в порт, і його, мабуть, переобладнають для військових операцій проти його батьківщини. На терези покладено оці міркування і життя шістнадцятьох чоловік; до чотирнадцяти з них йому було байдуже, але інші два — це він та його син.

Нарешті він обернувся. Обличчя