Світлана Володимирівна Ягупова - Ризиконавти

class="p1">Це було останнє бажання, і він вирішив відразу виконати його.

Кім вирощував очі.

Він знайшов у своєму коконі мікроскопічні тріщини, і дві ниточки клітин полинули до поверхні каменя, щоб там перетворитись у м’язи, що оточують очне яблуко, наповнити їх скловидним тілом і дати кожному по кришталику.

Він робив усе поспіхом, і зображення вийшло спочатку розпливчастим, райдужним. Імпровізатор відразу ж відрегулював різкість.

“…Пустеля. Як і сім років тому. Чорне каміння, оплавлені уламки геліостанції, нікому не потрібна коробка корабля, яка могла б, могла б урятувати… Боже, як я затримався! Уже скоро, кохана, зачекай трохи… Там, на півдні, за лісом, де був дім мій, що там? Нічого. Лише попіл, попіл, попіл…”

Зображення знову захиталося, розпливлося.

“Та що ж таке?! — гнівно подумав Імпровізатор. — Навіть таку дрібницю, як очі, ти не можеш наладнати. Нездара, тупак!”

І тут він збагнув, що моделював очі, не пристосовуючи їх до нового середовища… Моделював звичайні людські очі, які лежать і… плачуть.

Дещо зокола він усе-таки розрізняв: величезні валуни, що якось дивно тремтіли, наповзали один на одного; білуваті пасма — поблизу, мабуть, звідкілясь виповзав дим; зелена цятка в розколині скелі.

Зелена… Йому раптом згадався Генріх. Він прилетів тоді до Дзінтри, щоб забрати його, пригніченого й приголомшеного невдачею, і почав відразу ж заспокоювати: мовляв, не все втрачено. Він навіть деревце заспокоював, хоча зовсім не володів методами психо-фізичного впливу на матерію… Присів коло саджанця, пестив його і примовляв: “Треба зеленіти, братику. Що ж ти хилишся? Треба зеленіти”.

Так, тепер він чітко бачив: у розколині зберігся жмуток трави, це напевне. Та що з того, що? Час закінчувати. Каменю час стати каменем.

Кім спробував розібратись у своєму новому єстві, щоб зрозуміти механізм його дії і зламати його, вбити. Але щось заважало йому зосередитись.

Нарешті він зрозумів: трава, заважає зелена трава в розколині. Він спробував опустити повіки або якось повернути очі, але це йому не вдалося — м’язи одержували недостатнє живлення.

І тоді в його спустошеній свідомості ворухнулась крамольна думка:

“А навіщо каменю очі? Це, власне, буде вже не камінь, чуєш?! Ти вже не камінь!”

Кім намагався відігнати цю думку. Час минав, а вона поверталась і поверталась.

Володимир Заліський

ЛЮДИНА ЗОРЯНА

Натиснувши на червону кнопку автоматичного різака, робот озвався:

— Будь ласка, заходьте.

Тих, до кого він звернувся, було троє: керівник Інституту проблем мозку академік Дарій Громовий, головний кібернетик Максим Вітер і теоретик-космолог Марк Тібрій. Затамувавши подих, вони стежили за кожним рухом Мавра (Механізованого Аварійного Виконавця Робіт) і, нетерпляче вислухавши його запрошення, кинулися в чорний пролом стіни.

— Мавр свою справу зробив, — автоматично завважив Громовий, — і може забиратися геть. Чого не скажеш про нас…

Трапилося саме те, від чого застерігали товариші і чого боявся він, один із найдалекоглядніших людей Землі. Яка легковажність! Ні! Для цього випадку є інше слово — авантюра. І чому він погодився на цей експеримент? У цій будівлі, що носить назву Вежа Мовчання, — головній лабораторії Інституту проблем мозку, — вчора розпочався найдраматичніший в історії Землі експеримент.

“Прорив у невідоме, — думав Громовий, — триватиме годин чотири, максимум — п’ять. У разі невдачі мав спрацювати біологічний захист — виключити людину з пошуку, одночасно подати сигнал тривоги для тих, хто був за іридієвими стінами Вежі”.

Але… мовчав експериментатор, не лунав сигнал тривоги. Час спливав у вічність. Йшла шоста година пошуку.

Тоді академік викликав Мавра.

…Громовий переступив поріг. За ним поспішили Вітер і Тібрій.

— Не розумію, — на ходу розводив руками головний кібернетик інституту. — Чому не спрацював захист? Система має десятикратну надійність. Або захист був відключений, або трапилось щось неймовірне. І тоді нам нічого не залишилось…

— …Як звернутися по допомогу до Мавра, — закінчив Тібрій.

— Невже не встигнемо? — не чув їх Громовий.

Усі троє підійшли до велетенського пульта, за яким сидів головний нейробіолог інституту Ант Лант.

Гаряча думка блискавкою прошила свідомість Громового, і перед очима попливли картина за картиною.

Перша — велетенський конференц-зал інституту, заповнений людьми, друга — трибуна, з якої він говорить.

— Брати по розуму! Однодумці! — немов з іншої планети долинає до його свідомості його ж голос. — Стрілка Галактичного годинника перемістилася на п’ять хвилин — спливли тисяча сімсот п’ятдесят років. Ми, люди Землі, стоїмо на порозі четвертого тисячоліття і, сягнувши вершин космосу, простуємо до зірок. Шлях до них не встелений квітами. На кожному кроці людину підстерігають небезпеки. Та природа-мати вручила людям чудодійний факел — мозок. Освітлюючи ним шлях, людина пройшла крізь час і простір, долаючи перешкоди. Та вони не були такими грізними, як тепер. Сьогодні перед людиною постала небезпека, аналогів якої в минулому не було.

Громовий замовк і в задумі обвів поглядом аудиторію.

— Розмова йтиме ще про одну небезпеку. Їй навіть придумали назву — “феномен псі”. Але ніхто з нас не знає, що це таке, де шукати порятунку. Безжалісна статистика смерті за останнє десятиліття стверджує: в наш дім стукає щось грізне. Зустріч із невідомим ставить перед нами питання: “Що це? Звідки? Чому?” Що ми знаємо про “феномен псі”? Смерть, як правило, настає в хвилину злету розумових сил людини. Раптово. Як обвал у горах. Цунамі в ясний день. Хвороба без симптомів і видимих слідів. Гинуть здебільшого високоінтелектуальні особи. Штучний розум застерігає: “Поспішайте. Небезпека глобальна. Закон діє на мозок кожної людини. Думайте!”

І повагом рушив у зал.

На трибуну зійшов Марк Тібрій.

— Доля істоти залежить від долі Всесвіту, — полинув із стереомікрофонів дзвінкий голос космолога. — Людина і природа взаємозв’язані. Це — відправна позиція в моїх роздумах. Відколи перед нами постав “феномен псі”, мене непокоїть одне: чим жили, що відчували в останню мить ті, хто залишив нас. Вивчаючи останні дум-кограми тих, що пішли від нас, я дійшов висновку, що розгадку “феномена псі” слід шукати в космосі. Прошу уваги…

В ту ж мить спалахнув екран стереовізора, і з нього в зал поглянуло обличчя гравіатолога Дажд Брена.

— Автор теорії “Нелінійної гравітації”, — вів далі Тібрій, — останній час працював над проблемою антиентропії. Ось його думки за хвилину перед вибухом мозку.

Тібрій натиснув на невидиму кнопку. По екрану попливли слова: “…Фантастично. Це — шлях титанів. Але перевірку гіпотези доведеться відкласти. Людям буде зле. … Незважаючи ні на що, експеримент з орбітою треба провести. Відкладати не можна. Отже…”

По екрану попливли крапки.

— Після слова “отже”, — тихо вступив у розмову Тібрій, — у життя Брена ввійшов “феномен псі”. Що вчинив