Світлана Володимирівна Ягупова - Ризиконавти

еволюційна побудова розсипалася, зійшла нанівець. Ти знаєш, що я після Дзінтри спати не можу? Увесь час гадаю: як я міг зробити такий жахливий промах? Як?! Тепер там доведеться все переробляти. Заново! І це — після Великого… — він спробував розсміятися, але в нього нічого не вийшло.

— Ні, — похитав головою Генріх. — Все це слова… Великим тебе нарекли не за вірність обов’язку. Ти став символом нашої професії… Але чому ти тікаєш у кущі після першої ж невдачі — цього не зрозуміє ніхто. Ми не боги, кожен із нас має право на помилку. Тільки гордощі… Тільки непомірна гординя нашіптує тобі, що краще одійти від справ, сховатися.

— Я втомився, — знічено пробурмотів Кім. — Я беру собі найменше — позбавлений життя невеличкий світ, який, до речі, будь-коли може бути спалений плазменим викидом світила. Я перетворю його на Рай і, нарешті, відпочину.

Генріх одвернувся.

— Мені шкода тебе, друже, — мовив він на прощання. — Ти втомився — отже, ти помер. А твоє “до речі” — лише бравада. Ти хочеш, щоб цей світ залежав від тебе? Мені шкода цього світу.

Він давно не ходив до пустища, і лісову стежину заполонила буйна рослинність. Під ногами — пружний мох, раз у раз доводиться відхиляти від обличчя пухнасте листя. Кім навіть погладив один листок — це теж був його шедевр: змодельована ним рослинність за два роки наситила розріджену атмосферу Раю живлющим киснем. На третьому році тут з’явилися птахи. А на п’ятому — в біованні завовтузилися шестеро цуценят — три пари. Одного з них він опісля назвав Одновушко Мокрий Ніс.

Зійшла Зірка. Світило стояло над обрієм низько, в каламутно-жовтій імлі. Навіть неозброєним оком було видно, як неспокійно колихається його плазмене тіло. Кім відчув, як його вколола тривога, і пришвидшив крок.

“А й справді, Зірка поводить себе загрозливо, — подумав він. — До літньої пульсації ще півтора місяці, вона ж розпухає буквально на очах. Дивно. Вона розпухає, а стабілізатор не спрацював. Чому? Я занадто безтурботний. Ну нічого. Ми тебе зараз швидко заспокоїмо…”

Водночас із деяким занепокоєнням ще гостріше озвалося у ньому почуття творця, яке він умоглядно міг порівняти хіба що з почуттям материнства. Зрідненість із цим світом для нього була не абстрактно-філософською. Для нього це були сім років виснажливої праці, постійне напруження психіки, що межувало з нервовим виснаженням. Він пам’ятав, він знав цей світ мертвим. Тепер тут справді Рай, а він його безтурботний господар… Тому що на все махнув рукою… Рештки вигадки й таланту він віддав своїй Втісі: забороненому плодові, який, певно, мариться кожному, хто вміє створювати життя. Чи хотів він, щоб його витвором стала жінка? Кім укотре ставив собі це питання і вкотре відповідав: “Ні й ні!” Він хотів іще раз утвердитись у своїх професійних можливостях — ось що безперечно. Та, очевидно, Рай не заспокоїв його душу… Тоді, може, він відчував жіночу сутність свого витвору підсвідомо? Може, при конструюванні генної матриці його розпеченому, майже знетямленому мозку нашепотіла щось самотність? Принаймні, коли він отямився після акту творення, то нічого такого не знав. Підозрювати міг що завгодно, але знати не знав…

Ліс скінчився. Під ногами захрускотіли кремнійові пластинки скелястого косогору. Ще трохи — й відкриється пустище.

…Так, він не думав тоді про можливе покарання. Хтось завжди переступає заборону першим. Напевне, той, хто відчує, що може переступити. Він зміг. “Хай тепер засуджують, — думав він тоді. — Все одно, це найграндіозніший експеримент, який будь-коли ставила людина”. Єдине, що бентежило його, то це простота і дитинна наївність розуму його підопічної. Бентежило й тішило… Кім, на жаль, не був психологом, але щире кохання, з яким горнулася до нього Втіха, розпізнати зумів.

— Ах, ах, ах! — закричав у заростях дивувальничок. Цей крихітний птах був створений ним під час останньої екологічної корекції, а для чого — встиг забути.

Було чому дивуватися.

У долині, де ліс розривала чимала пліш, на вежі автоматичної геліостанції палало відразу три сигнальні вогні — “небезпечно”, “дуже небезпечно” і “смертельна небезпека”.

Він побіг униз по схилу, до геліостанції.

“Прилади, швидше поглянути на прилади…” Серце несамовито закалатало, в роті пересохло.

— Ах! — вигукнув дивувальничок.

Пізно!

Зірка раптом почала розповзатися, дивне блакитне світло впало на пагорби й ліси. Із криком жаху Імпровізатор упав між камінням. Перш ніж зоряний вогонь спопелив землю, підсвідомість, древній інстинкт самозбереження шмагонули мозок командою — рятуйся! бережися! Тіло його вмить укрилося надміцним панцирем, перетворилось у кам’яний кокон. І чим лютіше припікав зоряний викид, тим товщим ставав панцир, тим глибше ховалася свідомість у камінь, аж доки не згасла, не витримавши величезного навантаження.

“Де я? Що зі мною?”

З’явилась думка, і він зрозумів, що опритомнів, хоч усі відчуття підказували — ти мертвий! Тиша, морок. Груди не здіймає дихання… Умить, наче її ввімкнули, повернулася пам’ять. У мозок, впресований у товщу брили, мов зерня горіха в шкаралупу, ринуло розуміння — а ще біль, біль, біль…

“Втіхо! Люба моя!” — вигукнув він подумки. Душа його стогнала від горя, хотіла б розірватися, та жоден рух не проникав у камінь, що був колись його тілом. Якісь рефлекторно створені біосистеми живили його мозок, він не знав їхньої будови, не міг відразу ж їх знищити, і ця неможливість умерти, вбити себе була як насмішка долі. “Люба моя, — плакав він без слів. — Ти знала, знала… Вітер був поряд, за спиною… Сліпий кріт! Я захлинався щастям у Раю, а Рай уже палав. І ось… Ти ніколи не була гріхом, кохана, ні. Справжній гріх у самій суті мого Раю. Творчість завжди має передбачати безкорисливість. Я ж створив усе для себе. Світ, тебе, одновухого пса… Хай буду проклятий я, Великий Егоїст…”

Довгастий камінь, що зачепився на схилі пагорба, повільно холонув. Його оплавлені боки почорніли, помережилися глибокими тріщинами. Всередині нього нечутно й невидимо металася божевільна думка Імпровізатора:

“Так, ти тепер камінь. Хай усе залишається, як є… Але ж мука, мука! Вона точить каміння…”

“Вмерти, остигнути, розсипатись на порох. Як іще може вмерти камінь? У мене немає рук, щоб накласти їх на себе. Нема ніг, щоб утекти від самого себе”.

“Повернутися? Вийти із кокона? Боротись і перемагати? Звичайно, людська біоформа зараз не підійде — надто високий рівень радіації. Повернутися — це значить почати все спочатку. Та де взяти сили?”

“У мене тренована могутня воля. Невже вона не здолає інстинкт самозбереження? Загасити мозок — ось що мені потрібно. Так, так, тільки це. Але перед тим…”