Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

— Стерти на порох, — повторив Потоцький. — Так, тепер я бачу, що вельможне панство гідне стану громадян республіки… Зітремо ж їх із землі, хай станеться над ними суд божий і людський.

Юстовський розгубився. Треба, хоч би там що, врятувати Горленка. Він устав з місця і беззвучною тінню прослизнув уздовж столу.

— Вельможний пане, — схилився він перед Стефаном Потоцьким, що задоволено крутив вуса, — в ім'я господнє…

— Що каже пан ксьондз? — нахилив до нього вухо Потоцький.

— Вельможний пане. Вашими вустами глаголить пан буг, що повелів зруйнувати Содом і Гоморру, але боюся за праведного Лота, щоб він не постраждав разом із грішниками.

— Не розумію пана ксьондза. В чому річ? Тихше панове! — крикнув Потоцький на панів.

І вмить запанувала тиша.

— Отже, — повторив Потоцький, скосивши на Юстовського одне око.

— Я боюся, щоб вельможне панство, виливши свій справедливий гнів на тих єритиків, не загубило разом із ними одну безневинну душу, що допіру вийшла на шлях спасення. Я кажу про пана Горленка.

— Горленка?.. Того негідника.

— Розбійницького отамана й бунтівника! — обурився опасистий Пронський.

— Ні, вельможне панство. Мені, як сповідачеві, краще відомі блукання його душі. Він народився і виріс схизматиком, але вже довгий час тяжився своїм оточенням і вірою.

— Атож, бо паном бути вигідніше, — презирливо кинув Пронський.

— Півроку тому, — казав далі патер, сам упевняючись у власній вигадці, - він звернувся до мeнe з своїми сумнівами, і з того часу, наче Віргіліуш[74] Данте, веду я його душу по дев'ятьох колах пекельних до світла й істини. Три місяці тому, замість унії, він увійшов до лона католицької церкви, але, зв'язаний складними справами з козацтвом, не міг грубо урвати свої зв'язки й одверто висловити свої прагнення.

— Тобто хотів, щоб і вівці були цілі, і вовки ситі, - в'їдливо посміхнувся Пронський.

Юстовський покірливо схилив голову.

— Мабуть, це й легкодухість, але до всякого наверненого треба ставитися поблажливо. Отже, постраждав він за те, чого давно вже відцурався, і тепер добити його, каліку, коли він покаявся й очистився, — гріх і несправедливо. Ім'ям святої католицької церкви, — раптом випростався Юстовський, ставши ніби вищим на півголови, — я закликаю вельможне панство вкласти каральний меч до ножен, проходячи повз його житло, бо інакше гнів церкви й господа бога впаде на того, хто проллє хоч краплину його крові!

Запанувала глибока мовчанка. Потоцький повів очима по залі й побожно схилив голову.

— Амінь, — відказав він. — Святий отець може бути спокійний. Жодний волос не впаде з Горленкової голови. Я навіть обіцяю перший простягти йому руку і чим зможу спокутувати свою провину.

— Віват! — крикнули буйні голови.

І цей крик голосною луною пішов по залах. Сотні рук простяглися до келихів. Густим лісом піднеслися вони над головами — і вино полилося рікою, — потьмарюючи останні виблиски свідомості й обережності.

Панії перев'язували своїх лицарів шарфами та стрічками. Агнеса Конецпольська щось шепотіла Потоцькому, кокетливо виблискуючи фарфоровими зубками, а він схилявся до неї смугляво-рум'яною щокою і усміхався блакитними очима. Графські челядники вносили зброю, наче оберемки дров. І в прозорих літніх присмерках замиготіли жовтогриві смолоскипи й кольорові скляні ліхтарі.

П'яна буйна шляхта збиралася в похід.

3руйноване кубло

Діти пані Баличиної вигадали чудову гру: вони засіли на дубі, в глибині саду, і відстрелювалися з іграшкових самострілів від інших дітей. Діти вдавали з себе татар, а Петрик з Юрасиком — козаків.

у запалі вони не помітили, що там, де стовбур розходиться кількома гілками, є глибоке дупло, ледве вкрите корою та гнилим листям. Юрасик пускав стрілу за стрілою. аж ось кора під ним підломилася, і він зник.

Плачучи, виліз він з дупла, і тільки потім, заспокоївшись і розмазавши по щоках сльози, зрозумів, що дупло можна обернути на фортецю. Пошепотівшись з братом, він сміливо поліз на дуб і, розгорнувши листя й кору, так розширив дупло, що обидва брати могли стояти в ньому поруч, ледве висовуючи носи. Гра припала їм до вподоби. Тепер це був не табір, а цілий замок, де можна було витримати облогу, а головне, влаштувати сховище на бойовий припас.

Хлопчики так захопилися грою, що не помітили, як минув час. Мати кликала їх вечеряти, але важко було кинути гру.

За вечерею, опікаючись гарячим кулешем, вони наввипередки розповідали матері про свою нову фортецю і проте, які вони зберуть в дуплі запаси горіхів, камінців і різних дрібниць, потрібних тільки дітям.

Балики дома не було. Пригадавши, що завтра ярмарок у Гайсині, він осідлав коня і поїхав туди напередодні. Ніхто, крім дружини, не бачив, де він подівся, навіть діти. Повечерявши, пані Баличина поклала дітей спати і вийшла на ганок подихати вечірньою прохолодою. Небо було хмарне, але дощу не було. Сад шелестів під вітром, і в полохливому шарудінні листя було щось тривожне і насторожене. Пані Баличина присіла на сходах і довго вдивлялася в ніч, вдихаючи пах полину і житнього цвіту, який долинав з узгір'я, коли далека заграва спинила її увагу.

— Пожежа: Де б це було? — подумала вона голосно й підвелася.

Заграва то розпалювалася, роздмухана вітром, то знову згасала. Пані Баличина вийшла за ворота подивитися, де горить. І неясна тривога заповзла їй у душу.

Начебто в Лемчуків. Невже татари?

Вона кинулася додому і розштовхала Андрія.

— Їдь, хлопче, до Лемчуків і подивись, що там. Якщо це татари, миттю повертайся додому. Треба врятувати дітей. А якщо це звичайна пожежа, скажи, що пана сотника нема дома, а я вирядила тебе на допомогу. Та візьми з собою цебер, мотуз і сокиру. На пожежі воно згодиться.

Андрій не став сідлати коня, а просто скочив на нього і помчав на пожежу. Пані Баличина пожалкувала, що відпустила всіх хлопців на село, постояла на дворі, дивлячись на заграву, роздмухану вітром, і пішла додому.

Не роздягаючись, лягла вона біля дітей, але сон тікав од неї… Сад шелестів тривожно, небо де-не-де сипалося блискавицею, і крізь щілини віконниць раз у раз шугав кімнатою їх блідий, полохливий відсвіт.

Зненацька скажений чвал коня урвався біля воріт.

— Татари! — похолола смілива жінка, але стрималася і запалила з лампадки каганець.

Андрій, скажено сіпав віконницю.

— Пані сотникова! Лихо!

Вона відчинила вікно, підтримуючи на грудях розхристану сукню.

— Не лякай дітей! Татари? — спитала вона майже суворо.

— Гірше. Шляхта громить Лемчуків. Коні згоріли в стайні. Худобу перерізано. Пан Лемчук замкнувся з хлопцями в клуні. Певно, тепер їм кінець.

Пані Баличина закусила губу, міркуючи.

— Скільки їх? Хто саме? — спитала вона уривчасто.

— Потоцький, Ружинський та різної шляхти сотні зо дві.