Харпер Лі - Убити пересмішника

втрачайте самовладання... Я розумію, що це несправедливо, що вам дістається, але інколи настає час, коли треба мобілізуватись, і від того, як ми поводимось у важку для нас годину... словом, можу сказати, що коли ви станете дорослі і все згадаєте, то зрозумієте, що я вас не зрадив. Судова справа Тома Робінсона — це випробування нашої совісті... Всевидько, я не зможу ходити до церкви, я перестану вірити в бога, коли не спробую допомогти цій людині.

— Аттікус, ти, певно, помиляєшся.

— Як це?

— Майже всі вважають, що ти робиш не так, як треба...

— Це їхнє право, і їхню думку треба поважати,— сказав Аттікус.— Але для того, щоб жити по совісті з іншими людьми, я повинен жиги в злагоді з власною совістю. Діяти по совісті не завжди означає погоджуватися з думкою більшості.

Коли Джем вернувся, він застав мене в Аттікуса на колінах.

— Ну що, сину? — запитав Аттікус.

Він поставив мене на ноги, і я нишком глянула на Джема. Нічого з ним не сталося, тільки обличчя якесь чудне. Може, вона дала йому якогось зілля?

— Я там усе прибрав і попросив пробачення, але я не вважаю себе винним. Працюватиму у неї щосуботи і зроблю все, щоб камелії знову виросли.

— Якщо не вважаєш себе винним, нічого було вибачатися,— сказав Аттікус.— Джем, вона стара і хвора. Ти не повинен зважати на її слова і вчинки. Звичайно, було б краще, якби все це вона сказала мені, а не вам, але в житті не завжди виходить так, як ми того хочемо.

Джем не міг одвести погляду від квітки на килимі.

— Аттікус, вона хоче, щоб я їй читав.

— Читав?

— Так. Вона хоче, щоб я приходив до неї щодня після школи, а також у суботу, і читав їй уголос по дві години щодня. Аттікус, це справді треба?

— Звичайно.

— Але вона хоче, щоб я ходив цілий місяць.

— Ходитимеш цілий місяць.

Джем акуратно підняв носок черевика над серединкою квітки і наступив на неї. Потім сказав:

— Знаєш, Аттікус, знадвору ще нічого, а всередину зайдеш, скрізь темрява, страшно... химерні тіні, а на стелі...

Аттікус похмуро всміхнувся.

— Це повинно імпонувати твоїй багатій фантазії. Уяви собі, що ти в будинку Редлі.

Наступного понеділка пополудні ми з Джемом піднялися крутими східцями на терасу місіс Дюбоз. Джем ніс «Айвенго» і мав вигляд людини, добре обізнаної з обстановкою. Постукав у другі двері зліва.

— Місіс Дюбоз! — гукнув він.

Джесі відчинила вхідні двері, відсунула засув других, скляних дверей.

— Це ти, Джем Фінч? — запитала вона.— І сестру привів? Я не знаю...

— Хай заходять обоє, Джесі,— гукнула місіс Дюбоз.

Джесі впустила нас, і ми пішли в кухню.

Тільки-но ми переступили поріг, як звідти потягло важким духом. Такий запах буває в гнилих од вогкості будинках, де горять гасові лампи, воду беруть з діжок, а сплять на простирадлах з невідбіленої тканини. Такий запах мене завжди лякав і насторожував.

У кутку кімнати стояло мідне ліжко, на ньому лежала місіс Дюбоз. «Чи не Джемові витівки прикували її до ліжка»,— майнуло в моїй голові. На якусь мить мені стало шкода її. Вона лежала, вкрита купою теплих ковдр, і дивилася на нас майже по-дружньому.

Біля ліжка стояв мармуровий умивальний столик, на ньому склянка з чайною ложечкою, червона вушна спринцівка, коробочка з ватою і сталевий будильник на трьох ніжках.

— То ти привів з собою свою сестру-замазуру, га? — по-своєму привіталася з нами місіс Дюбоз.

— Моя сестра не замазура, і я вас не боюся,— спокійно відповів Джем, хоч я помітила, що в нього тремтять коліна.

Я чекала гнівного вибуху, але місіс Дюбоз тільки й сказала:

— Починай читати, Джеремі.

Джем сів у плетене крісло і розгорнув «Айвенго». Я підсунула друге крісло і сіла поруч.

— Сядь ближче,— сказала Джему місіс Дюбоз.— Отут, біля ліжка.

Ми підсунули крісла. Ніколи я ще не бачила місіс Дюбоз так близько, і єдиним моїм бажанням було відсунутися від неї якнайдалі.

Вона була жахлива. Обличчя кольору заяложеної подушки, в куточках рота блищить слина і повільно, немов льодовик, сповзає в глибокі ущелини по обидва боки підборіддя. Все обличчя в нездорових старечих плямах; у вилинялих очах — дві крихітні, як вістря голки, цяточки — зіниці. Руки вузлуваті, нігті заросли. Вона не вставила протез нижніх зубів і верхня губа видавалася наперед; час від часу місіс Дюбоз підтягувала нижню губу до верхніх зубів-протезів, тоді підборіддя подавалося вперед і слина текла швидше.

Я намагалася не дивитись на неї. Джем знову розгорнув «Айвенго» і почав читати. Я спробувала стежити очима за рядками, але він читав надто швидко. Коли траплялося незнайоме слово, Джем пропускав його, проте місіс Дюбоз ловила його на цьому і примушувала прочитати слово по літерах. Джем читав уже хвилин двадцять. А я розглядала закіптюжений камін, дивилась у вікно,— куди завгодно, аби не дивитися на місіс Дюбоз. Вона все рідше поправляла Джема, в одному місці він випустив цілу фразу, і вона не помітила. Вона вже не слухала. Я глянула на ліжко.

З місіс Дюбоз щось сталося. Вона лежала на спині, вкрита ковдрами до самісінького підборіддя. Видно було тільки голову і плечі. Голова повільно хиталася то в один бік, то в другий. Зрідка місіс Дюбоз широко відкривала рот, і видно було, як ворушиться її язик. На губах збиралася слина, місіс Дюбоз втягувала її і знову відкривала рот. Здавалося, її рот жив своїм життям, він одкривався й закривався, як молюск-роззявка в час відпливу. Інколи з нього виривалося «пт...» — ніби там закипала каша.

Я смикнула Джема за рукав.

Він подивився спочатку на мене, потім на ліжко. Голова повернулася до нас.

— Місіс Дюбоз, як ви себе почуваєте? — спитав Джем.

Вона не чула.

Раптом задзвонив будильник, ми принишкли від страху. За хвилину, все ще приголомшені, ми з Джемом були вже на вулиці. Ми не втекли, Джесі випровадила нас: ще дзвонив будильник, як вона вбігла до кімнати і випхнула нас за двері.

— Ш-ш ш... біжіть додому,— сказала вона.

Вже в дверях Джем чогось загаявся.

— Їй час приймати ліки,— сказала Джесі і грюкнула за нами дверима. Я помітила, як вона поспішала до ліжка місіс Дюбоз.

Було за чверть до четвертої, коли ми повернулися додому, побігали з м'ячем на подвір'ї, потім настав час зустрічати Аттікуса. Він приніс мені два жовтих олівці, а Джемові — футбольний журнал. І хоч батько нічого не сказав, я гадаю, то була своєрідна винагорода за