Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

чи то насилу відбив у Хмеля. З того й почалось. За Хмеля заступились козаки, а за того панка - Чаплинський, здається, на прізвище, - за того панка - ляхи. І встала така колотнеча, що діло дійшло аж до короля. А де вже козакові з королем тягатись! Бідного Хмеля присудили горлом скарати - голову відтяти…

- Господи! Його ж тяжко скривдили, йому ж і голову рубати! - зітхнула якась дівчина,

- Так, так, - озвавсь і запорожець. - Тільки не допустив Бог до сього. Хоч Хмеля й забили у тяжкі кайдани і сторожу коло його поставили, але Бог його визволив з кайданів і він з деякими козаками та з сином Тимофієм ото ще зимою прибіг до нашого коша, на Микитин Ріг. Що він порозказав нам про тогобічну Україну, як там знущаються над нашим братом ляхи, - так аж волос на голові встає!.. От тоді й положили наші батьки-отамани з’єднатись з Кримом і укупі з татарами накрити ляхів мокрим рядном. Так і зробили. Хмель з деякими та з сином Тимошем потяг до Криму, і ще на весну привів звідти з Тугай-беєм орду. Тоді зараз на раді ми обрали Хмеля гетьманом і сьогобічної, і тогобічної України, вкрили його своїми корогвами та козацькими шапками і незабаром рушили у похід, щоб перестріти ляхів, що в кільканадцяти тисячах під булавами панів Потоцького і Калиновського прямували до нашої Січі, щоб і кодло наше зруйнувати, і наше військо вирізати до ноги, та і старого Хмеля до рук прибрати…

- Гай-гай! - гукнув запорожець та аж шапкою об землю вдарив. - І прибрали ж до рук, тільки не вони нас, а ми вражих ляхів, - ох, прибрали! - довіку не забудуть пани Жовті Води, як ті «жовті» води стали «червоними» від лядської крові, - не забудуть!

«Улиця» наче оніміла. Чути було тільки тьохкання соловейка в гущині верболозу та висвист «вівчарика» у степу.

Усі дивилися на Івася Удовиченка і мов не пізнавали його. Чи давно ж сей Івась на сій «улиці» був першим «зайдиголовою»! А тепер він наче з того світу явився… Чого він там не бачив! Якого страховища в очі йому не ставало! Лядською, бач, панською крівцею «жовті» води у «червоні» він перероблював…

«Мати Божа! Матінко! І се ж мій Івась!» - колотилось у Софійки в грудях і дух їй займало.

- Так се мов в очі мені дивиться той день, - ніби про себе знов почав Удовиченко. - Стоїмо ми табором у полі, обгорнувшись возами, мов стіною, а ляхи супроти нас - покопали землю, мов зинські щенята, і гармати по шанцях поставили, та як сичі і визирають із-за окопів. А ми на них із-за переліску виглядаємо - око в око… Що то буде?.. А над полем, у небі, вже чорні круки крячуть і орли-сизокрильці квилять-проквиляють: знає хижа птиця, що скоро їй здобич на поталу - панські Й козацькі очі з лоба видирати - висмикати та біле тіло, панське й козацьке, по тернах та по байраках жваковати… Добра здобич…

- Ох-о-о! - не вдержали дівчаточка і як одна тяжким стогоном простогнали.

А соловейко за річкою знай своє - не вгаває, та місяць білолиций ніби з жалем на бідну землю поглядає.

- Коли зирк - сам Хмель перед табором, на мишастому коні і з булавою… Ми з його й очей не зводимо, бо він став саме перед лавою нашого калниболоцького куреня… Поруч нього курінні отамани. Дивимось, що буде… А чорні круки та орли-сизокрильці так і заглядають нам в очі та крячуть на чиїсь голови… Коли Хмель під’їжджає до нашої лави і, здіймаючи з пальця перстень, подає його козакові Васюті, на прізвище Макогін, - і каже: «Полинь ти, козаче, до Княжих Байраків, де стоїть Тугай-бей з ордою, покажи йому той перстень і скажи йому моїм гетьманським словом, щоб він був напоготові і зараз зайшов ляхам у потилицю; а там вже нам Бог допоможе…» Зник Макогін з конем за переліссям, а ми двома курінцями - калниболоцьким та васюринським - проти ночі обійшли кругом коло лядського стану, дійшли до Княжих Байраків, перекопали чисто усю землю у ляхів за спиною, перегородили їм шлях завалами-колодами та вовчими ямами і камінням… Не все ж ляхам цькувать хлопців собаками та замість коней запрягати у нетичанки хрещений люд, щоб возив він ксьондзів на ралець по парафіях, - нехай і лях вовчої ями покуштує…

Удовиченко раптом перервав свою мову, прислухаючись до соловейка, а той так і розлягавсь, так і розлягавсь, мов і він благав милосердного Бога за свою Україну.

- І в ту ніч, коло Княжих Байраків, отак же щебетав соловейко, і я згадав нашу улицю і нашого соловейка, - зітхнув Удовиченко.

- Згадав-таки! - аж скрикнули деякі з дівчат, а інша з них і сльози тихенько ковтала.

«А чи згадав мене?» - подумала і теж не одну сльозиночку нищечком проковтнула Софійка.

- Згадав, усе згадав, дівчаточка, - тихо промовив молодий запорожець, - згадав і наші верби коло греблі, і зелену леваду, і оцю стару гіллясту тополю, і вас згадав, хлопці і дівчатка… А про те й не думав, що може вже зранку чорний крук очі в мене з лоба висмикатиме, а у лузі, замість матері, сива зозуля про мене куватиме.

- Ой не ріж, не край нам серця, Івасику! - заголосили деякі знов дівчата. - Чи то ж легко на чужій чужині таке згадувати, щоб йому!

- Ат! Пхаються як до свяченої води, тю! - тюкнула на його Вівдя. - Не переймайте його, не лізьте йому з чобітьми до рота!

Хлопці понуро мовчали… Чому вони не були там? Чому не побенкетували й бони з Удовиченком на тім кривавім бенкеті?.. Сором перед дівчатами… Вони тут мов вівці у кошарі сиділи та ханьки м’яли…

- Чому я тоді, позаторік, як ти звав мене, Іване, не помандрував з тобою у Запорожжя? - з жалем промовив Яким. - Краще б було з ляхами там битися, аніж отут коні та товар пасти.

- Що ж, брате? - усміхнувсь запорожець. - Світ тобі не зав’язаний, - ти не дівчина-перестарок, до котрої ніхто й за рушниками не засилає… Хай я буду тобі за свата, а ти грубу колупай… З ляхами праці ще немало буде, поки Хмель з нашим братчиком до Білої Церкви та до Суботова