Юліан Радзікевич - Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1

рушили зі співом на устах піші сотні. Росли серця на вид цієї живої сили, що, здавалося, здібна була рознести кожну запору, зламати кожний спротив.

Старшини висловлювали подив та признання Нечаєві, тільки гетьман не говорив нічого.

Полк перейшов. Курява, наче мряка, стелилась низько обабіч дороги. Опустіло оболоння. Здалека доходив гомін пісень піших частин, що одна за одною ховалися серед зеленої діброви. Гетьман глядів за ними й думав.

Вкінці глянув на Нечая.

— Коли час позволить, то твій полк буде передовим полком, може, в цілому війську. Не треба забувати, панове, — говорив далі — що чигиринський, корсунський та інші придніпрянські полки існують не від сьогодні. Тож і не дивниця, що в них і лад і склад. Але оцей новий тільки що народився. І ти тут — звернувся до Нечая — зумів із тих людей у такому короткому часі зробити військо. Зібрати гурт людей, панове, і дати їм зброю, — це ще не значить мати військо. Таких гуртів, різних загонів маємо тепер доволі по всій Україні, але нам потрібне військо. Сьогодні ми мали приклад, як твориться військова сила. З нею буде можна не одного діла доконати. Оце моя відповідь, Даниле, не лише тобі, але й Богунові, Чорноті і всім, що напирали на мене, щоб їх провадити зараз на Варшаву. Так, ви всі полетіли б туди, але хто з вас повернувся б назад?

— А Кривоніс? — не втерпів палкий Чорнота.

— Кривоніс — перебив йому нетерпляче Хмельницький — прислав сьогодні гінця з листом, що Ярема Вишневецький перейшов Білу Русь, переправився під Мозирем через Прип'ять і пішов на Погребище. Отже, просить Кривоніс помочі, бо з повстанцями, хоча скільки він їх там має, не сподіється дати доброї відсічі військам Вишневецького. Ось воно як! Так, Кривоніс зробить свою роботу, прочистить нам шлях, але з Польщею боротись прийдеться таки нам.

— То Вишневецький уже під Полонним, батьку? — спитав Нечай, відчуваючи знову свою нижчість перед великим гетьманом.

— Так. Пише Кривоніс, що нечувані речі виправляє князь Ярема: людей четвертує, зо шкури лупить, руки обтинає, ноги, свердлами очі видовбує, на палі саджає. Не щадить нікого: ні старця, ні жінки, ні дитини. Церкви Божі руйнує...

Полковники слухали, тріскаючи шаблями.

— Час уже рушати! — не втерпів Небаба.

— Час! Час! — відізвались інші.

Сердитий гетьман

У слід за першим прибіг другий посланець від Кривоноса. Ждав на гетьмана, як той повернувся з перегляду брацлавського полку. Кривоніс просив про негайну поміч. Доносив, що вислано на Україну відділ королівської Гвардії під проводом полковника Осінського і полки князя Домініка Заславського під Корицьким і Суходольським та що вони імовірно злучаться з військами Яреми Вишневецького. Лист знову був виповнений описами несамовитих звірств жорстокого князя.

Коли гетьман прочитав листа вголос, між полковниками повстав рух і гамір. Вешняк забрав слово:

— Королівська Гвардія, то яких п’ять тисяч люда, і то найліпшого, бо наємного війська. У князя Заславського також майже самі наємники, головно німці. Їх буде теж коло п’ять тисяч.

— Це все разом із тим, що мають Вишневецький і Тишкевич, зробить двадцять тисяч, не враховуючи служби, — докинув Виговський. — Усе це ветерани з німецької та чеської війни.

Але Хмельницький, прочитавши листа, довгий час не міг успокоїтися.

— То так! — сердився. — Отакі то вони, ці ляхи! Однією рукою гладять, усе обіцяючи, все прощаючи, щоб їх тільки не займати, а другою мордують і нових наємників на нас насилають! З одного боку солодкі слова Кисіля, з другого вчинки цього князика! Чекайте, такі сини! Доволі мені вже цього! Знайду я цього князя хоч би й у Варшаві! Чорнота! На завтра проголосити загальний похід!

— Слухаю, батьку!

Шум пішов по світлиці і тріскання шабель.

— Задніпровські полки вже рушили. Їм назначено шлях на Паволоч. Підемо туди й ми! Не хочуть миру, будуть мати війну! Не хочуть згоди, будуть мати меч. Виговський! Вишли до Кривоноса письмо, що поміч надходить. Нехай стримує князя, доки зможе.

— Гаразд, гетьмане!

— Польща! Польща! Яка тут Польща?.. І цей князь, що так наших братів катує, тільки що в ляшка перевернувся. Та й той старий лис із Гощі, що мирити хоче, також ляцьким салом обріс! Чекайте, ви! Почуєте нашу козацьку руку!.. Ага! Є ще той ігумен Ласко в нас?

— Жде на відповідь, гетьмане — відповів Виговський.

— Жде на відповідь? — гримнув гетьман. — Тим часом між усім військом нишпорить, усюди свого носа пхає, скрито таємничі наради проводить!.. Жде на відповідь? Добре! Виписати йому листа на голій шкурі, але такого, щоб довіз до свого пана Кисіля! Джеджалію!

— Слухаю, батьку.

— Займешся тим! Двадцять п’ять нагаїв, але таких, щоб і за місяць Кисіль їх прочитати міг! — Пам’ятай! Він думає, що, як він чернець та ігумен, то все йому вільно! Все вільно, але зраджувати рідний край — ні!

— Все ж таки він чернець та ігумен — відізвався хтось із гурту.

— Забуський!.. — У голосі гетьмана чути було нестримний гнів. — Забуський! Це перша нагорода за зраду. Затям це!

Забуський умовк.

...Дороги вбирає палями, катівні по майданах заводить. Очі вертить!.. Даниле! — звернувся до Нечая.

— Рушаєш завтра вдосвіта! Шляхом на Умань, Немирів, Бар. Заки ми дійдемо до Паволочі, Бар мусиш узяти.

— Заки до Паволочі дійдеш, батьку, Бар буде наш.

— Бар сильна твердиня — завважив дивним голосом Забуський.

Гетьман удруге змірив його очима.

— Тому я Нечая там посилаю, не тебе. Отже, Даниле, заки до Паволочі дійдемо, Бар мусиш узяти.

— Слухаю, батьку.

— ...Золота свобода! Шляхетська сваволя! Привата! Фортуни! Дам я вам ваші фортуни! Дам я вам ваші панства! Лисовець! Пхни посланця до Білої Церкви, до Гирі, щоб, на нас не чекаючи, вже рушив на поміч Кривоносові.

Розсерджений гетьман в одній хвилині порушив цілу Україну, підняв на ноги сотні тисяч, щоб повести їх у нищівний похід.

Вешняк, чигиринський полковник, що любувався в книжках, наблизився до Нечая і промовив шепотом:

— Зевес з Олімпу громи шле...

Гетьман скінчив видавати прикази. Полковники та інші старшини стали збиратися до відходу.

Але гетьман затримав їх.

— Ще одна справа, панове товариство.

Очима шукав по світлиці, поки не спинився на Забуськім.

— Забуський. Які в тебе були справи до Ласка? — Питання вдарило, наче ляскіт батога.

Забуському, хоч який він був і