Томас Манн - Будденброки

цього літа заручитися з Августом Меллендорфом, і заручиться, ще б пак! Тоді вже вони остаточно влізуть у наше коло! Слухай, Томе, це просто обурливо! Щоб ці зайди…

— Ну боже мій… Штрунк і Гагенштрем домоглися великого успіху в своєму ділі, а це. головне…

— Звичайно! І всі знають, як вони його домоглися… Ліктями, ось як… Не мають ані благородства, ані доброго звичаю… Дідусь казав про Гінріха Гагенштрема: «У нього й бик телиться». Це достоту його слова.

— Хай буде й так, байдуже. Важливо, що вони мають великі гроші. А щодо заручин, то це дуже добра угода. Юльхен стане пані Меллендорф, а Август одержить гарну посаду…

— Ох, Томе, тобі аби тільки дражнитися зі мною! А я зневажаю цих людей…

Том засміявся.

— Боже мій, з ними просто треба рахуватися, щоб ти знала. Як казав недавно тато, вони йдуть угору. А, наприклад, ті самі Меллендорфи. Крім того, Гагенштреми здібні, цього в ніж не відбереш; Герман уже з великим успіхом працює у фірмі, а Моріц, дарма що слабий на груди, блискуче скінчив школу. Кажуть, дуже розумний хлопець. Тепер він студіює право…

— Ну й хай собі… Але принаймні я рада, Томе, що не кожній родині доводиться гнути перед ними спину і що, скажімо, ми, Будденброки, все-таки…

— Аякже! — мовив Том. — Краще не будемо хвалитися. Всі мають своє дошкульне місце, — додав він тихіше, глянувши на Йохенову спину. — Бог його святий знає, як, наприклад, стоять справи в дядька Юстуса. Тато завжди тільки головою хитає, як зайде про нього мова, а дідусеві, по-моєму, не раз уже доводилося вирятовувати його чималими сумами… Та й з двоюрідними братами не все гаразд. Юрген хоче вчитися далі, а і досі ніяк не складе іспитів за гімназію… Про Якоба теж кажуть, що в «Дальбека й кампанії» у Гамбурзі ним дуже невдоволені. Йому ніколи не стає грошей, хоч отримує він їх доволі. Коли йому відмовляє дядько Юстус, то шле тітка Розалія… Ні, по-моєму, нам кидати в когось камінь не доводиться. А як ти хочеш змагатися з Гагенштремами, то повинна вийти заміж за Грюнліха!

— Невже ми на те поїхали з дому, щоб про це балакати? Так, може, й повинна, але тепер не бажаю про це думати. Хочу просто забути про заміжжя. Тепер ми їдемо до Шварцкопфів. Я, властиво, ніколи їх навіть не: бачила… Вони приємні люди?

— О, Дідеріх Шварцкопф хлопець хоч куди! Так він сам про себе каже, але тільки після п’ятої чарки грогу. Якось він був у нас у конторі, і ми разом пішли до морського клубу… Він п’є, як жлукто. Його батько народився на судні норвезької лінії і потім став на тій самій лінії капітаном. Дідеріх пройшов добру школу; старший лоцман — відповідальна і досить добре оплачувана посада. Він стріляний морський вовк, але з дамами завжди галантний. Гляди, він іще почне до тебе залицятися…

— Ого! А дружина?

— Дружини я й сам не знаю. Мабуть, добра жінка. Між іншим, у них є син. Коли я вчився, він був в останньому чи передостанньому класі. Тепер він, мабуть, студент… Глянь, он уже й море! Ще якихось чверть години…

Вони трохи проїхали алеєю з молодих буків над самим морем, що мріло в сонячному сяйві, синє і мирне. Та ось із-за пагорба виринув круглий жовтий маяк, і якусь хвилину перед ними, мов на картині, вимальовувалась бухта з молом, червоні дахи містечка і невеличка гавань з вітрилами й снастями човнів. Карета в’їхала між перші будинки, поминула церкву, завернула на Першу лінію, що бігла вздовж річки, й зупинилася перед гарним будиночком з обплетеною виноградом верандою.

Старший лоцман Шварцкопф стояв перед дверима і, коли над’їхали Тоні з Томом, скинув з голови морського кашкета. То був невисокий кремезний чоловік з червоним обличчям, ясно-блакитними очима й сивою колючою бородою, що віялом тяглася від вуха до вуха. Рот його з товстою, червоною, гладенько виголеною верхньою губою, трохи скривлений, бо лоцман тримав у ньому дерев’яну люльку, мав вираз гідності й простодушності. Під розстебнутим кітелем із золотими галунами аж сяяв білий як сніг пікейний жилет. Лоцман стояв, широко розставивши ноги і трохи випнувши живота.

— Далебі, це для мене велика честь, мамзель, що ви захотіли пожити в нас якусь часину… — Він обережно висадив Тоні з карети. — Моє шанування, пане Будденброку! Як там татусь, добре почувається? А матуся? Я сердечно радий! Заходьте ж, панство, ласкаво просимо! Моя стара вже, мабуть, приготувала невеличку перекуску. А ти рушай до Педерсенового заїзду, — сказав він візникові, що заносив до хати Тонину валізу. — Там твоїх коней добре нагодують… Ви ж переночуєте в пасі пане Будденброку?.. О, чому ж ні! Коням треба відпочити, та й не встигнете ви до смерку вернутися в місто…

— А ви знаєте, тут не гірше, ніж у кургаузі, а може, ще й краще, — мовила Тоні за чверть години, коли вони сиділи на веранді й пили каву. — Яке чудове повітря! Аж сюди чутно водоростями. Я страшенно рада, що приїхала в Травемюнде!

Крізь повиті зеленню підпори веранди видно було широку мерехтливу річку з човнами й пристанями, а за нею будиночок поронника на довгій Мекленбурзькій косі, чи, як її ще називали, на «Привалі». Широкі чашки з синіми вінцями, схожі на мисочки, здавалися дивно незграбними порівняно із старою, вишуканою порцеляною Будденброків; але накритий стіл, з букетом лугових квіток перед Тониним місцем, мав дуже принадний вигляд, а крім того, після дороги хотілося їсти.

— Ось побачите, мамзель, як ви у нас поправитесь, — мовила господиня. — Во ви трохи змарніли, даруйте на слові. Сказано, міське повітря, ну, та ще всякі там бенкети…

Пані Шварцкопф, дочка пастора з Шлутупа, жінка десь років п’ятдесяти, була на голову нижча за Тоні і, можна сказати, навіть хирлява. Свої чорні ще коси, рівні й гладенько зачесані, вона збирала в сітку з великими вічками, а одягнена була в темно-брунатну сукню з вузеньким комірцем, сплетеним з білих нитей», і такими самими манжетами. Охайна, лагідна й привітна, вона щиро припрошувала гостей до булки з родзинками свого власного печива. Булка лежала в хлібниці, що мала форму човна, в оточенні, вершків, цукру, масла й стільникового меду. Краї в хлібниці були оздоблені бісерним вишиванням Метиної роботи. Сама ж Мета, чемна восьмирічна дівчинка в картатій сукенці і з білою, як льон, відстовбурченою кіскою, сиділа поряд з матір’ю.

Пані Шварцкопф вибачилась за кімнату, призначену Топі, — та вже встигла побувати там і переодягтися. Така, мовляв,