Зінаїда Валентинівна Луценко - Необдумана Міловиця

спинялися ви на перепочинок у покинутому селі, рушили далі в поля, а війна дихала вам у плечі і глухо бухкала, наздоганяла.

Коли ти вже падала з ніг від утоми, Міловице, ви натрапили на ще одне покинуте село, тільки десь на самім краю ще світилися в нім поодинокі вікна, але до них було йти ще далеко.

І вирішили ви гуртом спинитися й перепочити у крайній садибі, бо якби довелося ще йти, то ти, Міловице, вже й не витерпіла б: руки тобі ломило й ноги підкошувалися від довгої ходи; спирало подих, і серце калатало так, наче воно мало б випасти з грудей.

Ти вже, бідна Міловице, починала вголос стогнати, а діти твої пхинькали. Маленька Маруся, якій довелося йти дрібними ногами, уже ревіла на весь рот, і Ганя висаджувала її на спину поперемінно з Гришею, й несла на собі, хоч і ця дитина твоя вже теж добре була втомилася.

І ти, Міловице, увесь час дорогою ловила себе на думці: а що, як дитя в утробі не втримається? І це було б добре… Бо нащо тобі, бідна Міловице, тепер, без свого даху над головою, з купою малих дітей, без чоловіка та ще одна дитина? Але дитя твоє, Міловице, трималося.

А потім почувся рев літаків, і зовсім поряд розірвалася бомба…

На ранок прокинулася ти, Міловице, у гурті, серед своїх людей, у чужісінькому льоху, лежачи поверх напівгнилої бараболі й буряків. Від теплих ваших тіл попід низьку мокру стелю висіла пара, і чиїсь босі ноги ховалися у сипких бульбах, а хтось намостив поверх чобіт свиту.

Попід боками налапала ти, Міловице, тільки менших своїх дітей, а Гані чомусь не було чути.

«Ганю! Ганю… А де ж це Ганя?» – злякалася ти, Міловице.

Й тут Гріша спросоння заплакав. А ти, Міловице, прислухалася до темноти й тихенько гукала:

«Ганю! Ганю, ти де?…»

Але старшої твоєї доньки не було чути.

«Ніхто не бачив, де ділася Ганя?» – питалася ти в сусідів про свою старшу дочку. Але ніхто не знав, всі мовчали, тільки якась жінка крізь сон застогнала.

«Була ж наша Ганя з нами, була?! – казала ти до маленької Марусі, Міловице. – А де ж вона тепер поділася?»

«Пішла…» – боялася Маруся.

«А кули ж вона, дитино, пішла?»

«Я не бачила…»

І ніхто не бачив, скільки ти, Міловице, людей не питала, коли вийшла Ганя. Спочатку ти надіялася, що твоя донька вийшла по нужді й скоро повернеться, але потім собі згадала…

«Мамо, я вернуся, мабуть, додому, – казала Ганя уже тут, в чужому селі, зразу, як ви добилися були до перших хат. – Я, мабуть, піду назад додому, бо ж у хліві лишилася наша корова. Нам же колись треба буде вертатися і якось далі жити».

А ти, Міловице, й сама знала, що не треба було залишати корову в хліві закритою. Але надіялася, що ви скоро вернетеся, або хтось із родичів ваших, що в селі лишалися, колись надійде й врятує корову… Та й не дуже було коли тобі добре думати і про себе саму.

І нічого ти, Міловице, тоді не сказала Гані. А вона все дивилася в сторону вашого села, й не можна було вгадати, про що думала.

Менші діти твої увесь час плакали й хотіли їсти, та й у тебе самої червоні кола пливли перед очима, про корову ти й не думала.

І ти, Міловице, тепер нагадувала, як ледве була вмовила доньку зайти в льох, щоб погрітися; а Ганя все оглядалася назад…

«Я буду вертатися», – тихо казала Ганя вже тоді, як найменші діти твої, Міловице, їли в льоху сиру, але солодку моркву – чужу.

Нічого ти, Міловице, не відказала тоді своїй дитині, бо трусилася від холоду й невідомості. Та й що ти могла їй сказати? В думці ти, Міловице, й сама б хотіла, аби хтось тепер був коло вашої хати. Але хіба Ганя?! Вона хоч і виглядала, як доросла вже дівка, але була ще дитина… І втратила б ти краще корову, ніж свою дитину.

Від вашого ж села тепер було добрих півдня ходу.

І оглянулася ти, Міловице, кругом себе й побачила, що поряд із тобою тепер сиділо душ із тридцять твоїх сусідів.

Повертатися додому, пам’ятаючи Ількове застереження, ти, Міловице, боялася, та й відійшла вже від свого села далеко. І вирішила ти залишитися й пересидіти тут разом із усіма, а потім пробиратися далі у тил.

«Минеться біда, разом і повернемося», – перебила твої сумніви котрась із бабів, і ти, Міловице, вирішила її послухати й лягла далі спати, відчуваючи поряд теплі тіла своїх дітей.

Тільки рвалося твоє материнське серце, і їла ти себе поїдом, що не спинила Гані ще звечора, і нещасна дитина пішла назад додому сама, щоб догледіти вашу корову.

Після бою танкового колгоспне поле в Івахнах стояло геть зрите ямами. Сніг, пересипаний цятками чорної землі, наполовину з глиною, наганяв страху.

І йшла, Міловице, тим полем страшним додому твоя Ганя сама-самісінька, через перемішану й перебиту землю добивалася назад до свого села. Ганя ж бачила, як тобі, вагітній матері, важко з дітьми, й розуміла, що тільки вона, найстарша, може вберегти вашу хату, добро, врятувати покинуту в селі корову.

Найбільше, либонь, Ганя й журилася за коровою.

«А коли б когось із нас отак покинути?» – думала дитина твоя, й це додавало їй сили йти вперед.

Пройшла Ганя мимо покинутого сусіднього села, уже й видно їй було дубовий гай, і Лису гору; тільки рипів під ногами сніг і було дуже холодно, але Ганя того, певно, не відчувала. Про одне тривожилася Ганя: чи не дуже побиватимешся ти, Міловице, коли побачиш, що вона пішла?

Але казати тобі, своїй замученій матері, про свій намір донька твоя не хотіла, бо ти б і не відпустила її.

«Мама там не сама, – вспокоювалася Ганя так. – Із нею є наші люди», – і бігла вперед.

І чим ближче Ганя підходила до села, тим швидшими робилися її кроки.

На Лисій горі через поле на схилі побачила Ганя вашу білу хату під соломою – батьківську, а скрізь по землі – повно трупу!

Лежали чоловіки, повивертавши навзнак руки та голови. Переступала Ганя ті страшні трупи й старалася не дивитися в їхні мертві очі. І ні один із них уже не ворушився, позамерзали.

Від того, що бачила, від страху, у Гані твоєї, Міловице, волосся ставало дибки.

«Ой, мамо…» – тихенько шепотіла вона.