Анна Алаіс - Прокляття некроманта, Анна Алаіс

Та неквапливо підійшла до ліжка та граційно опустилася на його край, притулившись спиною до високого узголів'я.

— Що відбувається в Купелі?

— Переполох, — знизала плечима вампірка, немиготливо дивлячись на інквізитора. Як і очікувалось, Реомар був насторожі та особисто направився до Саду, щойно… йому дозволили дізнатися про те, що сталося. На жаль, наступник вижив, і останнє, що я чула про нього — його повели до кімнати з черепами. Після цього Реомар відправив мене із завданням до столиці.

— Він нічого не запідозрив? — інквізитор примружився, пильно дивлячись на вампірку. — Реомар вважав себе боржником Шаддаера. Не думаю, що він повірив в те, що до Саду прийшов хтось сторонній та відрізав голову некроманту, що хоч і був при смерті, але залишався достатньо сильним, щоб чинити опір. А після вбивства просто пішов геть, і жоден з вампірів його не помітив.

— О, лють Реомара не знала меж настільки, що навіть я почала трохи… нервувати, — протягнула Шеадда і хитро посміхнулася, блиснувши довгими білими іклами. — Він особисто перевірив пам'ять кожного вампіра з мого крила, що спостерігав за кордонами Мертвого саду, але... Нічого не знайшов. Ніхто нічого не бачив. Хоча я все ще вважаю, ідея навіяти моїм вампірам пам'ять про те, що Шаддаера вбив саме Суртаз, була не такою вже й невдалою.

— Настільки явна розбіжність зі спогадами самого Суртаза підставила б під удар твоїх вампірів. Звісно, можна було би списати це на ілюзії, навіяні некроманту самим Садом, але ми не знаємо, що саме йому було показано.

— Однак, наступник бачив тебе, — вампірка підняла брови в гримасі недбалого здивування.

— Так і було заплановано. Він не бачив, як я вбивав Шаддаера, але це й не важливо. Його смерть напевно зв'яжуть зі мною. Я ж зробив все відповідно традиції, тому, як перший учень та наступник Шаддаера, матиму право посісти трон. Доказом цього права стане відлуння крові та мої спогади.

— Спогади… — хитро усміхнулася Шеадда. — А ти певен, що вони правдиві?

— Не будь я в цьому впевнений, — саркастично посміхнувся інквізитор їй у відповідь, — ти би вже готувалася зустріти світанок на даху найвищої вежі мого монастиря. Після попередніх тортур, звісно. Треба ж моїм підопічним на комусь тренуватися.

На мить інквізиторові здалося, що усмішка вампірки перетворилася на вишкір. Втім, це враження виявилося вкрай швидкоплинним, адже за мить Шеадда плавно підвелася на ноги та неспішно попрямувала до нього.

— Я мала на увазі видіння, що могли бути наслані Мертвим садом ... — вампірка повільно провела кінчиками пальців по плямах крові на сорочці там, де вони не були прикриті схрещеними на грудях руками інквізитора. Ікласто усміхнувшись, Шеадда облизнула губи та провела пальцями вгору, до нічим не захищеної шиї Ірілатуса, водночас намагаючись піймати його погляд. — Повелителю…

— Дурниці, — очі інквізитора спалахнули червоним, і вампірка відсмикнула руку. — Я вмію відрізняти ілюзії від реальності. До речі, ти не сказала, яке завдання тобі доручив Реомар.

— Він наказав дізнатися, — наспівом промовила Шеадда, схиливши голову до плеча і лукаво дивлячись на співрозмовника, — чи справді інквізитор Ірілатус — це вигнанець Ірілатассар.

Ірілатус хмикнув і задумливо опустив голову, трохи відсторонившись від стільниці. Кількох хвилин, витрачених ним на роздуми, вистачило вампірці, щоб зручно вмоститися на столі позаду інквізитора та притиснутися грудьми до його спини. Кілька легких дотиків до плечей та передпліч, й Ірілатус зітхнув, подався назад та схилив голову вбік.

— Скажи йому правду, — відчуваючи крижаний дотик до своєї шиї, інквізитор заплющив очі, очікуючи на мить, коли губи Шеадди стануть трішки теплішими. — Що це справді я…

Швидкі кроки за дверима відволікли вампірку, а вимогливий стукіт висмикнув Ірілатуса з її дурманливих обіймів.

— Повертайся, — не обертаючись, наказав інквізитор і провів долонею по шиї, щоб впевнитись, що два акуратних проколи в шкірі встигли загоїтися, — і чекай на знак.

Весь той час, що знадобився, щоб дійти до дверей та відчинити їх, Ірілатус відчував присутність вампірки. Та коли до кімнати зазирнув паладин, в ній вже не було нікого стороннього. Навіть тіні по кутках виглядали цілком звичайними.

— Послання від Імператриці, отче-інквізиторе, — промовив паладин, побіжно окинувши поглядом просто обставлену кімнату, перш ніж переступити поріг та опустити очі на криваві плями на сорочці Ірілатуса.

— Дякую, — кивнув інквізитор, взявши до рук пухкий сувій і подумки зазначивши, що після вбивства старого некроманта паладини Імператриці почали ставитися до нього трохи шанобливіше. — Щось ще?

— Пані просила нагадати: якщо знадобиться допомога — її лікарі до ваших послуг до світанку.

— Не знадобиться, — Ірілатус дозволив собі посміхнутися, сподіваючись, що ця усмішка виглядала хоча би трохи вдячною. — Це просто подряпина.

Паладин знову кинув погляд на його закривавлену сорочку, хмикнув і вийшов із кімнати. Інквізитор замкнув двері та попрямував до ліжка, на ходу розгортаючи сувій. Зручно влаштувався на вузькому ліжку й поринув у вивчення плану нападу та ролі його підопічних у ньому. Втім, дуже скоро від рядків і схем його відволік набридливий свербіж шкіри на грудях. 

Зітхнувши, Ірілатус відклав сувій, зняв сорочку і знову дістав кинджал з-за халяви чобота.