Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

дверей блиснуло світло. Це вийшов з корчми Лейба з каганцем у руці. Якимось, відомим тільки корчмарям, відчуттям він зрозумів, що до нього зараз мають приїхати гості.

Петро пустив свого коня вчвал, і, вже під’їжджаючи, почув, як Олександр сказав:

— Акшаминиз гайролсун![69]

— Акшаминиз гайролсун! Гош гелдиніз![70] — заторохтів корчмар.

— Гостей у тебе багато? — діловито поцікавився Клюсик.

— Які можуть бути зараз гості? Тільки один пан сидить! Усього лиш один пан, а клопоту маю, — він стишив голос, — як за десять. Третій день їсть і п’є, а грошей не платить, бо ніц! Біда на мою сивину!

— Ну, то ваша з ним справа, — рішуче сказав Клюсик, відсторонив корчмаря та його доньку, яка прибігла ще з одним каганцем, і пішов до корчми…

А корчмар, весь час вклоняючись і притискаючи руки до грудей, сипав, мов горохом:

— І таку високу честь ви виявили бідному Лейбі, що завітали до моєї вбогої корчми… Мабуть же, притомилися з дороги, та далеко, певне, їдете…

— Так, кажеш, звуть тебе Лейбою? — промовив Петро, заходячи до корчми слідом за Клюсиком.

— Лейбою, паночку, Лейбою! По-вашому Лев, по-турецькому Алі, а по-перському Шер… Як хочете, так і звіть, паночку!..

Він побіг услід за Петром, зірвав на ходу з дерев’яного патика, вбитого в стіну, ганчірку, махнув нею по столу й лавах:

— Прошу панів до столу! Що хочете їсти й пити, ясновельможний графе?

Олександр зблід. Клюсик скочив на рівні й поклав одну руку на кинджал, другу — на шаблю. Джузеппе, який вкотився до корчми вслід за Петром, вихопив пістоль. Йован загородив собою двері й метнув оком по приміщенню.

— Що є — все давайте. На всіх, — наказав Олександр уривчасто. — Тільки їсти. — Обернувшись до Клюсика та Джузеппе, наказав: — Сховайте зброю!

Тим часом з-за перегородки вискочила розпатлана, але красива корчмарева донька, метнулася за занавіску, забряжчала тарілками та мисками.

Чоловік за столом, що стояв під самими сходами, сидів, поклавши голову в тарілку, й голосно хропів.

Дівка разом з корчмарем узялися швидко ставити на стіл наїдки. Ось уже задимів борщ, зашкварчала ковбаса…

— Зараз будете їсти, ясновельможний графе, — намагаючись упіймати погляд Олександра, повторював корчмар, розставляючи на столі страви. — Ми так давно на вас чекали!

— Це ти всіх приїжджих графами обзиваєш? — примружився Петро.

— Як-то всіх?! — заметушився корчмар. — Я ж, прошу пана, не назвав вас графом… І його, і його, — показав пальцем на Джузеппе та Йована… — І оцього, — показав на чоловіка, який спав за столом. — Хоч він і каже, що він пан Адамек, але він не граф! А оцей, — тицьнув на Йона, — так він зовсім не з вашої компанії… А граф є граф. Граф Олександр…

Джузеппе, який не все ще розумів, нахилився до Петра й перепитав по-італійському:

— Що він каже?

Петро пояснив.

— О! — підвів брови Джузеппе, і його ясні очі стали темними. — Сакраменто! Нечиста сила! Цей чоловік знає надто багато. Треба, щоб він нічого не знав.

Він вийняв пістоль.

Корчмареве обличчя видовжилося:

— Що ви хочете робити, сеньйоре? — гукнув він по-італійськи. — Пане граф, ваш компаньйон хоче тут робити шум і стрілянину! У цій корчмі не стріляють. Ви розбудите пана Адамка! Я теж не люблю шуму. Мені від цього болить у вухах.

— А це буде тільки раз — і більше в тебе вже ніщо не болітиме, — відповів Джузеппе…

— Джузеппе, сховай пістоля… Тепер от що, — Скрипник посадив корчмаря навпроти себе на лаву за вільним столом, а іншим подав знак рукою, щоб одійшли на два-три кроки. — Хто це тобі розповів про нас отакі небилиці?

— Ніхто, ясний пане, ніхто… Я просто спостережливий. Хіба не видно з обличчя, хто є граф, а хто втік із зіндану?

— От що, Джузеппе, — мовив Петро. — Бери свого пістоля і роби своє діло, а то чоловік ніяк не може одвикнути брехати.

— Не треба, — перш, ніж Джузеппе зрозумів, що йому було сказано, верескнув корчмар. — Що ви хочете?

— Ти знаєш, — похмуро відповів Петро.

— Ім’я якнайяснішого графа мені передали мої люди з Богданії.

— Хто передав?

— Ну, хіба це так важливо? Ви ж заходили до корчем? Заходили! Розмовляли по-турецьки й по-італійськи… Хтось із вас десь щось сказав, а корчмар здогадався… Отак потроху ми все і взнаємо… Ви ночуватимете, а Лейба пошле свого Гершка до того корчмаря, що тримає корчму й заїжджий двір біля Ялтушкова, а той хай пошле служника далі — треба, щоб усі корчмарі знали: їде найясніший граф Олександр, їде, напевне, до Києва, якщо взяти до уваги його попередній маршрут. Їде верхи з вірними людьми. Їде таємно… От і все.

— А для чого це тобі?

— Треба знати все, що робиться на світі… Може, зараз оце ви їдете, а на той рік почнеться війна, — от Лейба й думатиме, що воно та до чого…

— Так от, — сідаючи за борщ, промовив Петро, — твій посланець іще нікуди не їхав?

— Ні.

— Хай і не їде.

— А що про мене подумають? Слухайте, у вас свій гешефт, а в мене — свій. Якби мені не сказали, то ви б оце борщу не їли. І взагалі — що про мене Пінхус подумає?

— Хай думає, що хоче!

— Ой, вейзмір, я матиму великі збитки. Хто мені їх відшкодує?

— А тобі що краще, — неохоче беручись до борщу, озвався Клюсик, — кулю в лоба і без збитків чи щоб лоб був цілий, але із збитками?

— Потім поговоримо про це. Їсти хочеться, — сказав Олександр. — Петре, йди сюди, а то охолоне!

Саме цієї миті прокинувся той, що спав, уткнувшись обличчям у тарілку, — пан Адамек. Він витер рукавом свої світлі вусики й такого ж кольору бороду, що безладно лізла в усі боки, підвівся на весь свій зріст, — а зросту він був більш, ніж два аршини, — лупнув очима, труснув чуприною і гарикнув:

— Сто лят ясновельможному паньству! Єстем пан Адамек, із Квятковських, мав майонтек під Кракувом! Чи не розділять панове зі мною мою самотність?

Корчмар одразу ж скочив з місця, забігай перед паном Адамком, замахав на нього руками, ніби трусив невидиме простирадло, а то й два.

— Пане Адамку! Ну, ви ж бачите, панове просто з дороги, з дощу! Їм треба поїсти, просушитися…

— І промочити горлянку, — втрутився Клюсик. — Чорти б його забрали — ніяка страва в сухе горло не лізе…

— Б-бачу справжнього шляхтича, хоч він і мувіць хлопською мовою! — в захопленні вигукнув пан Адамек, абсолютно не реагуючи на обшарпані шаровари Клюсика, які не давали аніяких підстав для пишних титулів. Пан Адамек, похитуючись, попростував до товариства, на ходу