Брюс Кемерон - Подорож собаки

– Я ж казав, що представляю…

Сі Джей встала.

– Знаю я, що ти представляєш, Барте. Ходімо, Моллі. – Вона взяла мій повідець.

– Гей, Вандо, – гукнув чоловік нам услід, але Сі Джей не зупинилася. – Ти ж знаєш, що ми знову зустрінемось, так? Так?

Той день ми провели, сидячи на тротуарі на ковдрі. Поверх ковдри стояла коробка, і раз у раз хтось зупинявся, щось кидав у коробку й майже завжди говорив до мене.

– Гарна собачка, – зазвичай казали вони.

Сі Джей відповідала:

– Дякую.

Мені подобалося бачити всіх тих людей.

Ми просиділи на ковдрі до заходу сонця, а потім Сі Джей нагодувала мене.

– Мені вистачить, щоб дістати тобі завтра ще їжі, Моллі, – сказала вона.

Я помахала хвостом, демонструючи їй, що почула своє ім’я й щаслива наминати їжу.

Коли ми поверталися до машини, Сі Джей сповільнила хід.

– О, ні, – промовила вона.

Земля навколо машини була вкрита дрібними скельцями. Зацікавлена, я підійшла обнюхати їх. У світлі вуличних ліхтарів вони блищали.

– Ні, Моллі, поріжеш лапи! – Сі Джей натягнула повідець, і я зрозуміла, що зробила щось не так. Я подивилася на неї.

– Сидіти, – наказала вона.

Потім прив’язала повідець до стовпа, щоб я не могла послідувати за нею до машини. Вікна були відчинені, і вона просунула голову всередину. Я заскавуліла: якщо ми сідали в машину, не хотілося, щоб мене забули.

Повільно під’їхало якесь авто. З його боку вдарив промінь світла й упав на Сі Джей, яка крутнулась озираючись.

– Це ваше авто? – спитала її жінка крізь вікно.

Сі Джей кивнула. Жінка вийшла зі свого боку, з другого – чоловік, і я побачила, що вони обоє офіцери поліції.

– Вони щось узяли? – поцікавилася поліцейська.

– У мене там був одяг – таке, – відповіла Сі Джей.

Чоловік-поліцейський підійшов погладити мене по голові.

– Гарна собачка, – сказав він.

Я махнула хвостом. Його пальці пахли прянощами.

– Ми складемо рапорт, – мовила жінка. – Страховка покриє скло і, може, вміст салону теж. Залежно від вашої франшизи й тому подібного.

– А. Ну, не думаю, що воно того варте.

– Обов’язково, – наполягала поліцейська. – Можна поглянути на ваші документи?

Сі Джей щось подала жінці. Поліцейський встав, узяв це й знову сів до своєї машини. Сі Джей підійшла до мене.

– Хороша собака, Моллі, – сказала вона.

З якоїсь причини вона здавалася трохи наляканою.

Поліцейська ходила навколо машини. Сі Джей відстебнула мій повідець. Поліцейський вийшов.

– Вона в базі, – сказав він.

Поліцейська глянула на Сі Джей, а та розвернулася й кинулася тікати! Я не знала, що ми робимо, але була більш ніж щаслива мчати поряд із нею.

Ми не надто далеко втекли, перш ніж я почула за спиною тупіт ніг. Нас наздоганяв поліцейський.

– Як довго ти збираєшся це робити? – спитав він, підбігаючи.

Сі Джей завагалася, потім зупинилася. Вона вперлася руками в коліна, і я лизнула її в обличчя, готова знову дременути з місця.

– У вихідні в мене забіг на 10 кілометрів, тож я вдячний за нагоду пробігтися з вітерцем, – сказав їй поліцейський.

Він потягнувся до мене, щоб погладити, і я замахала хвостом.

– Не хочеш розповісти, нащо зриваєшся отак?

– Я не хочу до в’язниці, – сказала Сі Джей.

– Ти не підеш до в’язниці. Ми не саджаємо людей за те, що втекли з дому. Але ти неповнолітня, і ти є в нашій базі, тож маєш піти з нами.

– Я не можу.

– Знаю, зараз тобі так здається, але повір мені: тобі не сподобається жити на вулиці. Як до тебе звертатися?

– Сі Джей.

– То от, Сі Джей, я змушений затримати тебе за те, що тікаєш від нас отак.

– А як же Моллі?

– Викличемо контроль за тваринами.

– Ні!

– Не хвилюйся, нічого з нею не трапиться. Потримають, доки ти зможеш її забрати. Гаразд?

Ми повернулися до машини. Навколо стояли й розмовляли люди. Зрештою під’їхав фургон із кліткою позаду. Я не хотіла їхати в тій клітці й втиснулася в землю, коли з фургона вийшов чоловік із палицею з петлею на кінці.

– Ні, стривайте, усе гаразд. Моллі, ходи сюди, – покликала моя дівчинка. Я покірно підійшла до неї. Вона опустилася на коліна й узяла мою голову руками. – Моллі, тобі доведеться поїхати до притулку на кілька днів, але я прийду й заберу тебе. Обіцяю, Моллі. Гаразд? Хороша собака.

Сі Джей здавалася сумною. Вона підвела мене до фургона, і чоловік із палицею відчинив дверцята клітки. Я подивилася на неї. Невже?

– Ну ж бо, Моллі. Ходи! – сказала Сі Джей.

Я застрибнула в клітку й обернулася. Дівчина піднесла своє обличчя до мого, і я лизнула солоні сльози на ньому.

– Усе буде добре, Моллі. Обіцяю.

Моя поїздка була зовсім не веселою. Коли фургон зупинився, чоловік відчинив клітку, накинув петлю на палиці мені на шию, і ми увійшли в будівлю.

Я нюхом відчула й почула їх раніше, ніж чоловік встиг відчинити двері: собаки. Підлога в будівлі була слизька, і я не відчувала опори під лапами, а гавкіт лунав такий оглушливий, що я не чула власних кігтів, які дряпали підлогу в спробах за щось зачепитися. Гамір стояв дивовижний – цілковитий собачий ґвалт. Чоловік завів мене в кімнату, а потім по рампі на металевий стіл. Там були ще двоє чоловіків, які тримали мене.

– Вона дружня, – промовив чоловік із палицею.

Мене схопили за хутро позаду голови, а потім я відчула короткий гострий біль. Я помахала хвостом, опустивши вуха, на знак того, що хоч вони завдали мені болю, та все гаразд.

– Отже, спочатку робимо щеплення. Якщо зайве, воно не зашкодить. Так ми попереджаємо епідемію чумки, – сказав один із чоловіків, перекрикуючи навколишній гамір. – Тож це буде вашою роботою в рамках вступного курсу.

– Зрозуміло, – промовив третій.

– Власниця в жіночому притулку. Вона неповнолітня, – мовив чоловік із палицею.

– Ну, що ж, у неї чотири дні.

Мене вивели у вузький коридор із такою ж слизькою підлогою – це дуже нервувало. Приміщення було заставлене клітками із собакою в кожній. Деякі гавкали або ж скавчали. Одні були біля ґрат, інші скулилися позаду. Це місце смерділо страхом.

Я бувала в місцях, повних галасливих собак, але в такому гамірному – ніколи.

У повітрі стояв сильний хімічний запах, як із машини в підвалі, куди Сі Джей полюбляла класти свій одяг, щоб мочити його. А ще я нюхом відчувала котів, хоча жодного не чула через увесь цей собачий ґвалт.

Мене посадили в маленьку клітку. Будки не було, але на слизькій підлозі лежав маленький рушник. Чоловік зачинив двері. У підлозі був стічний жолоб, позначений запахами багатьох собак. Я обнюхала його й вирішила так не робити.

Через коридор від мене великий чорний пес із гаркотом кидався на двері клітки. Зловивши мій погляд, він вишкірив зуби. Це був поганий собака.

Я згорнулася на рушнику та сумувала за Сі Джей. Нещасливий гавкіт, плач і виття тривали без кінця. Мій голос незабаром приєднався до них, і я нічого не могла вдіяти.

Розділ 18

Я була налякана і, попри нескінченний лемент усіх тих собак, почувалася самотньою як ніколи. Я згорнулася на рушнику на підлозі так щільно, як тільки могла. Мені дали їжі й води в паперових мисках. Собака в клітці навпроти розірвав свою миску, а я не стала.

Минуло багато часу, і по мене прийшов чоловік, вивів із клітки й надягнув на морду ремінці