Джордж Мартін - Борва мечів

class="p1">— «Пане!» — визвірився пикатий. — Звертайся до пана Алісера так, як личить звертатися до лицаря! А до мене — як личить звертатися до князя! Бо я є Янос Слинт, князь на Гаренголі! Я очолюватиму замок Чорний, доки не повернеться Бовен Марш із рештою залоги. І навчу тебе чемності, о так. Я не потерплю, щоб помазаного лицаря, нашого доброго пана Алісера, ображав просто в очі та діймав дурними жартами байстрюк зрадника престолу!

Він здійняв м’ясистого пальця і тицьнув ним Джонові у обличчя.

— Ти заперечуєш, що узяв до свого ліжка дичацьку жінку?

— Ні. — Сум Джона за Ігриттою був надто свіжий, щоб він зараз зрадив її пам’ять. — Ні, пане князю.

— То, напевне, ступку топтати тій брудній хвойді тобі теж наказав Кворин Піврукий? — спитав пан Алісер, глузливо скрививши вуста.

— Ні, пане. Вона не була хвойдою, пане. Піврукий, пане, наказав мені не вагатися, хай що дичаки од мене зажадають, пане, але… Не заперечуватиму, пане, що перейшов межу необхідного, але… вона була мені не байдужа. Пане.

— Тобто ти визнав порушення присяги, — кивнув Янос Слинт.

Половина братчиків замку Чорного час від часу відвідували Кротовину — шукали схованих скарбів у бурдеї. Джон це добре знав, та не бажав ганьбити Ігритту, рівняючи її з повіями Кротовини.

— Так, я порушив свої обітниці з жінкою. Так, я це визнаю.

— «Так, мосьпане!»

Коли Слинт хмурнів од гніву, його опасисті щоки здригалися. У раменах він був не вужчий за Старого Ведмедя, а якби дожив до Мормонтового віку, то й лисину мав би не меншу. Половини волосся в нього вже не лишилося, хоча на вид князеві ще й за сорок не перевалило.

— Так, мосьпане, — повторив Джон. — Я подорожував з дичаками, я їв із ними, як мені наказав Піврукий, і спав під одним кожухом з Ігриттою. Та присягаюся, я ніколи не перевертався на ворога Варти. Я втік від магнара, щойно зумів, і ніколи не здіймав зброї ані проти братчиків, ані проти людей держави.

Очиці князя Слинта занишпорили його обличчям.

— Пане Глендоне! — наказав він. — Приведіть другого бранця.

Пан Глендон був той самий високий братчик, який витяг Джона з ліжка. Четверо інших пішли разом із ним і скоро повернулися з бранцем: дрібним, миршавим, зжовтілим чоловічком у кайданах на руках та ногах. Він мав одну брову на чолі, вдовиний клин волосся і вуса, схожі на смужку бруду під носом. Обличчя його було напухле і вкрите синцями, майже всі передні зуби вибито.

Хлопці зі Східної Варти грубо кинули бранця на підлогу. Князь Слинт насупив чоло, дивлячись на нього.

— Ти казав про цього?

Бранець блимнув жовтими очима.

— Та про чього, ще б пак.

Лише почувши голос, Джон упізнав Торохкала. «Без свого обладунку він трохи інший» — майнула думка.

— Ще б пак, — повторив дичак, — шаме чей боягуж убив Піврукого. Ще отам, у Мержляках, коли ми виштежили інших ґав і поріжали до одної. Та і його б поріжали, але він шкиглив, щоб йому дарували життя, благав, щоб ужяли до шебе. Піврукий божившя, що не дашть йому ждатишя у полон. Тоді Кворина пошматував його вовчишько, а очей доріжав горло.

Дичак подарував Джонові беззубу скривавлену посмішку і сплюнув кров йому під ноги.

— То що? — суворо насупився Янос Слинт на Джона. — Почнеш заперечувати? Або твердитимеш, що Кворин сам наказав його вбити?

— Він мені наказав… — Слова виходили тяжко. — Він наказав мені зробити усе, чого від мене вимагатимуть.

Слинт роззирнувся світлицею на інших братчиків зі Східної Варти.

— Чи не думає часом цей зух, що я з возу ріпи на голову впав, га?

— Твоя брехня, Снігу-воєводо, зараз тебе не врятує, — попередив пан Алісер Терен. — Ми з тебе, байстрюче, правду добудемо!

— Я вже сказав правду. Наші коні виснажилися до краю, Торохкало йшов по п’ятах. Кворин наказав мені обдурити дичаків і приєднатися до них. Казав, щоб я не вагався, хай чого від мене вимагатимуть. Він знав, що мене примусять його вбити. Та однак Торохкало хотів його вбити — це він теж знав.

— Ти смієш стверджувати, що великий Кворин Піврукий боявся оцієї істоти? — Слинт зиркнув на Торохкала і гучно пирхнув.

— Княжя-над-Кіштками боятьшя уші, — пробурчав дичак, але пан Глендон дав йому копняка, і той знову замовк.

— Я такого не казав! — твердо мовив Джон.

Слинт гупнув кулаком по столі.

— Я чув тебе на власні вуха! Схоже, пан Алісер зняв із тебе точну мірку. Ти брешеш крізь свої байстрюцькі зуби своїм байстрюцьким язиком. Ну то знай, що я цього не стерплю. Аж ніяк не стерплю! Ти можеш ошукати коваля-каліку, та не Яноса Слинта! О ні, це вже ні. Янос Слинт не проковтне брехню так легко. Невже ти вирішив, що в мене голова соломою натоптана?

— Я не знаю, чим натоптана ваша голова. Ясний пане.

— Снігові-воєводі ніколи не бракувало погорди, — зауважив пан Алісер. — Він убив Кворина, а його поплічники-перевертні — князя-воєводу Мормонта. Не здивуюся, коли все це — одна велика ница змова. Може, і Бенджен Старк тут теж доклав руки. Хто його зна — мо’, сидить зараз у наметі Манса Розбишаки. Ви ж цих Старків знаєте, ласкавий пане.

— Знаю! — вигукнув Янос Слинт. — Ще б пак не знаю — краще, ніж хотів би!

Джон стягнув рукавицю і показав обпечену руку.

— Я обпікся, захищаючи князя-воєводу Мормонта від упиря. А пан дядько були людиною честі, яка ніколи б не зреклася обітниць.

— Як їх не зрікся ти? — насмішкувато докинув пан Алісер.

Тут відкашлявся септон Келадор.

— Вельможний пане Слинте! — мовив він. — Цей молодик відмовився скласти обітниці належним чином, у септі. Він пішов за Стіну і проказав їх перед серце-деревом — перед богами свого батька, як каже він, але насправді перед богами дичаків!

— То боги усієї півночі, септоне, — відповів маестер Аемон чемно, але твердо. — Шляхетнії панове! Коли Донала Нойє вбили у бою, саме цей юнак, Джон Сніговій, очолив оборону Стіни і втримав її проти усієї люті дикої півночі. Він показав себе відважним, вірним та винахідливим. Якби не він, князю Слинте, ви при вашій з’яві знайшли б у цих палатах не нас, а Манса Розбишаку. Ви