Джордж Мартін - Танок драконів

«Він каже — була. Вважає її мертвою».

— Тільки ви можете відповісти на це питання, ваша препишносте. Може, ви хотіли замість неї взяти іншу жінку,— сер Баристан кивнув на дівчину, яка боязко визирала зі спальні.— Оцю, наприклад?

Король озирнувся з диким поглядом в очах.

— Її? Та вона ніхто. Постільна рабиня,— вигукнув він — і підняв руки.— Я обмовився. Не рабиня. Вільна жінка. Навчена мистецтва задоволень. Навіть у короля є певні потреби, а вона... вона вас хай не обходить, сер. Я б ніколи не скривдив Данерис. Ніколи.

— Ви заохочували королеву скуштувати сарану. Я чув.

— Я думав, їй сподобається,— Гіздар відступив ще на крок.— Страва водночас гостра і солодка.

— Гостра, солодка й отруйна. На власні вуха я чув, як ви наказали бійцям у ямі вбити Дрогона. Ви до них кричали.

Гіздар облизав губи.

— Тварюка жерла м’ясо Барсени. Дракони полюють на людей. Він убивав і палив...

— ...палив тих, хто хотів скривдити вашу королеву. Синів гарпії, швидше за все. Ваших друзів.

— Вони мені не друзі.

— Ви повсякчас це кажете, проте коли ви наказали їм припинити вбивства, вони підкорилися. Чого б вони вас слухалися, якби ви не були одним з них?

Гіздар похитав головою. Цього разу він не відповів.

— Скажіть мені правду,— провадив сер Баристан,— ви взагалі колись її любили, бодай трішки? Чи ви жадали тільки корони?

— Жадав? І ви смієте говорити про жадання? — вуста короля гнівно скривилися.— Я жадав корони, ага... але й наполовину не так сильно, як вона жадала того свого перекупного меча. Може, це її дорогоцінний капітан намагався її отруїти, бо вона ним знехтувала. А якби ще й я з’їв сарани... що ж, тим краще.

— Дааріо вбивця, але не отруйник,— сер Баристан підійшов ближче до короля, цього разу поклавши долоню на руків’я меча.— То ви гарпія? Скажіть мені правду, і я обіцяю вам швидку і легку смерть.

— Ви забагато собі дозволяєте, сер,— мовив Гіздар.— Годі з мене цих питань і вашої присутності. Я вас звільняю зі служби. Якщо негайно поїдете з Міріна, я подарую вам життя.

— Якщо гарпія не ви, назвіть ім’я справжньої гарпії,— сказав сер Баристан, витягуючи з піхов меча. Його гострий край зблиснув у світлі жаровні, мов вогненна жовтогаряча стрічка.

Гіздар зламався.

— Хразе! — заверещав він, задкуючи до спальні.— Хразе! Хразе!

Сер Баристан чув, як десь ліворуч відчинилися двері. Обернувся саме вчасно: з-за гобелена випірнув Храз. Рухався він повільно, досі сонний, але з улюбленою зброєю в руці — з дотрацьким арахом, довгим і кривим. Це шабля різуна, якою зручно з коня завдавати глибоких поздовжніх розрізів. «Смертельна зброя проти напівголих ворогів — у бійцівському кублі чи на полі бою». Але тут, у закритому приміщенні, довжина араха грає проти нього, й до того ж сер Баристан у кольчузі й кірасі.

— Я прийшов по Гіздара,— сказав лицар.— Склади зброю і відступи, і з тобою нічого не станеться.

— Старий! — розреготався Храз.— Та я зжеру твоє серце.

Вони були однакові на зріст, але Храз — майже на пуд важчий і на сорок років молодший: білошкірий, з мертвими очима й гребенем наїжаченого рудо-чорного волосся від чола до шиї.

— Тоді підходь,— промовив Баристан Безстрашний. Храз підійшов.

Уперше за цілий день Селмі почувався впевнено. «Ось для чого я був створений,— подумав він.— Для цього тану під солодку пісню криці, коли в руці меч, а переді мною — ворог».

Боєць з кубла рухався з неймовірною швидкістю — швидше за всіх, з ким коли-небудь бився сер Баристан. У його великих руках арах миготів зі свистом — сталева буря, яка налетіла на літнього лицаря, здавалося, з усіх боків водночас. Більшість ударів була спрямована в голову. Храз не дурень. Без шолома найвразливіше місце Селмі — вище плечей.

Він спокійно блокував удари, мечем зупиняючи кожен змах араха і відбиваючи його вбік. Леза з дзвоном стикалися і стикалися. Сер Баристан відступав. Краєм ока він бачив чашників, які так вибалушили очі, що ті нагадували курячі яйця. Лайнувшись, Храз замість удару згори завдав одного знизу, вперше спромігшись прослизнути повз лицарський клинок, але його арах тільки марно шкрябнув білу крицю поножів. У відповідь Селмі зачепив бійця за плече, розпоров тонкий льон і гризонув шкіру. Жовта сорочка спершу порожевіла, а потім почала швидко червоніти.

— Тільки боягузи заковуються у крицю,— заявив Храз, обходячи Селмі по колу. У бійцівських кублах ніхто в крицю не вдягався. Юрма збиралася заради крові: смерті, розчленування, передсмертних криків — музики пломенистого піску.

Сер Баристан розвертався разом з ним.

— Цей боягуз от-от уб’є вас, сер.

Боєць був ніякий не лицар, але за мужність заслужив звертання «сер». Храз не вмів битися з людиною в броні. Сер Баристан бачив це в його очах: сумнів, замішання, приплив страху. Боєць знову кинувся вперед, цього разу з криком, так наче крик заріже ворога краще за крицю. Арах різонув знизу, згори, знову знизу.

Селмі блокував удари в голову, а решту приймала його броня, в той час його власний клинок розтяв бійцеві щоку від вуха до рота, відтак провів червону смугу впоперек грудей. З Хразових ран цебеніла кров. Від цього, здавалося, він тільки більше шаленів. Ухопивши вільною рукою жаровню, він перевернув її, розсипавши під ноги Селмі жар. Сер Баристан перестрибнув. Храз рубонув його по руці, вцілив, але арах тільки сколов тверду емаль — далі його зупинила криця.

— У ямі ти б уже лишився без руки, старий.

— Ми не ямі.

— Зніми лати!

— Ще не пізно скласти зброю. Здавайся.

— Здохни,— виплюнув Храз... та коли він замахнувся арахом, його кінчик зачепився за гобелен і застряг. Цей шанс і був потрібен серові Баристану. Він розрізав бійцю живіт, відбив арах, не встиг Храз його вивільнити з гобелена, й добив ворога швидким ударом у серце, а в цей час тельбухи бійця уже вивалювалися, як слизькі в’юни.

Кров і кишки забруднили королівські шовкові килими. Селмі на крок відступив. Довгий меч у його руці був до половини червоний. Тут і там, де розсипався жар, килим почав тліти. Чути було, як плаче бідолашна Кеза.

— Не бійся,— сказав літній лицар.— Я вас не чіпатиму, дитино. Мені потрібен тільки король.

Витерши насухо меча об завісу, він рушив