Анна Лембке - Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке

– Чому ви усміхаєтеся?

– Не можу повірити, наскільки змінилося моє життя. Я почав менше остерігатись усього. Мені не потрібно заздалегідь усе планувати, щоб уникнути спілкування з людьми. Тепер я можу сісти у переповнений потяг і не спізнюватися на роботу, чекаючи наступного, а потім ще одного. Зустрічі з людьми, яких я більше ніколи не побачу, справді дарують мені задоволення.

Під час нейровізуалізації було встановлено, що в Алекса Гоннольда, відомого зараз у світі завдяки сходженню на скелю Ель Капітан у Йосеміті без страхування, активність мигдалеподібного тіла є нижчою за норму. У більшості з нас мигдалина – це ділянка мозку, яка починає світитися у сканері функціональної МРТ під час розгляду страшних картинок.

Дослідники, котрі вивчали мозок Гоннольда, висловили припущення, нібито він народився з меншим вродженим страхом, ніж в інших людей, що й допомогло йому досягти надприродних результатів у скелелазінні. Однак сам Гоннольд не погодився з таким припущенням: «Я зробив безліч одиночних сходжень і дуже багато працював над навичками скелелазіння, тому у мене досить велика зона комфорту. Тож усе, що я роблю й що здається надмірним, для мене є нормою».[125]

Найімовірніше, пояснення особливостей розуму Гоннольда полягає у тому, що завдяки нейроадаптації у нього сформувалася толерантність до страху. На мою думку, спочатку мозок Гоннольда нічим не відрізнявся від мозку звичайних людей з огляду на чутливість до страху. Однак протягом багатьох років занять скелелазінням він тренував свій мозок не реагувати на подразники, що викликають страх. Для того щоб налякати мозок Гоннольда, потрібно дещо більше чинників порівняно зі звичайною людиною, оскільки він дедалі частіше робив те, що кидало виклик смерті.

Слід зазначити, що у Гоннольда ледь не стався панічний напад, коли його помістили у сканер функціональної МРТ, щоб отримати зображення його «безстрашного мозку». Це свідчить про те, що толерантність до страху не завжди поширюється на всі елементи досвіду.

Алекс Гоннольд і мій пацієнт Девід здійснили сходження на різні схили тієї самої гори страху. Подібно до того як мозок Гоннольда адаптувався до сходження на скелю без мотузок, Девід натирав собі психологічні мозолі, щоб мати змогу переносити тривогу, водночас розвиваючи впевненість й компетентність, а також здатність жити у цьому світі. Біль для лікування болю. Тривога для подолання тривоги. Цей підхід суперечить здоровому глузду та є прямо протилежним тому, що нам говорили протягом останніх 150 років про подолання хвороб, страждань і незручностей.

Залежність від болю

– Згодом я почав усвідомлювати: що сильнішого болю завдає мені перший шок від холодної води, то більший кайф я відчуваю після цього. Тож я почав шукати способи підвищити планку. Придбав морозильну камеру для м’яса (контейнер з накривкою й умонтованим радіатором охолодження) і почав щоночі наповнювати її водою. До ранку там утворювався тонкий шар льоду (температура води була трохи нижче нуля). Перш ніж лягти у воду, мені потрібно було пробивати лід. Згодом я прочитав, що через декілька хвилин тіло нагріває воду, якщо вона не рухається, немов вир. Тож я придбав двигун і встановив його у ванну з крижаною водою. Це давало мені змогу підтримувати температуру замерзання, коли я перебував у воді. Крім того, я придбав для свого ліжка водяний матрац і встановив на ньому найнижчу температуру – приблизно 15 градусів.

Майкл раптово замовк і подивився на мене з кривою посмішкою.

– Отакої! Розповідаючи про це, я зрозумів, наскільки все це схоже на залежність.

У квітні 2019 року професор Алан Розенвассер з Університету штату Мен надіслав мені електронний лист із проханням надати йому примірник моєї спільної з колегою роботи про роль фізичних вправ у лікуванні залежності. Ми з професором ніколи досі не зустрічалися. Отримавши дозвіл від видавця, я надіслала йому цю роботу. Приблизно через тиждень професор Розенвассер написав мені знову:

Дякую, що поділилися зі мною. Я звернув увагу на одну проблему, що залишилась поза вашою увагою: питання про те, що саме представляє собою біг у колесі у мишей і щурів – модель для добровільної чи патологічної фізичної активності (залежності від фізичних вправ). Деякі тварини у колесах демонструють рівень бігу, що можна вважати надмірним. Одне з досліджень продемонструвало, що дикі гризуни використовують бігове колесо, яке залишили поза їхнім середовищем.

Я була вражена й відразу ж відповіла професорові. Далі між нами відбулася низка бесід. Доктор Розенвассер, який останніх 40 років вивчав циркадні ритми гризунів, відомі також як циркадні годинники, розповів мені багато цікавого про бігові колеса.

«Коли люди вперше почали виконувати цю роботу, – пояснив мені Розенвассер, – вони помилково припускали, що бігові колеса є способом відстеження спонтанної активності тварин: відпочинку в порівнянні з рухом. Згодом люди почали розуміти той факт, що бігові колеса не є чимось нейтральним. Вони цікаві самі собою. Одним з чинників, який прискорив цей процес, був нейрогенез гіпокампа у дорослих». Ідеться про зроблене кілька десятиліть тому відкриття стосовно того, що, всупереч попередньому вченню, нові нейрони можуть утворюватися у людей навіть у середньому й похилому віці.

«Щойно люди визнали, що нові нейрони утворюються й інтегруються в нейронну мережу, – продовжив Розенвассер, – одним з найпростіших способів стимулювати нейрогенез стало бігове колесо, яке було навіть дієвішим, ніж збагачене середовище (приміром, складні лабіринти). Це спричинило цілу епоху досліджень з використанням бігового колеса».

«Виявляється, – сказав Розенвассер, – біговими колесами керують ті самі ендоопіоїдні, дофамінові, ендоканабіоїдні шляхи, котрі відповідають й за компульсивне вживання наркотиків. Важливо розуміти, що бігові колеса не завжди є моделлю здорового способу життя».

Інакше кажучи, бігові колеса – це наркотик.

Миші, яких поміщають у складний лабіринт з тунелів завдовжки 230 метрів, сполучених з клітками, у яких є вода, їжа, матеріал для риття й бігове колесо (тобто це велика територія, де можна робити чимало цікавого), більшу частину часу бігають у колесі, залишаючи значні сегменти лабіринту недослідженими. Щойно гризуни починають використовувати бігове колесо, їм важко зупинитися. На біговому колесі гризуни долають значно більшу відстань, ніж на плоскій біговій доріжці чи у лабіринті й під час пересування у природному середовищі. Якщо гризунам, яких тримають у клітках, надають доступ до колеса, то вони бігають доти, поки їхні хвости не стають закрученими вгору у напрямку голови, у формі самого колеса. При цьому що менше колесо, то більший вигин хвоста. У деяких випадках щури бігають, поки не помруть.[126]

Використання бігового колеса залежить від його розташування, новизни й складності. Дикі миші віддають перевагу квадратним