Леонід Плющ - У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ

Десь вже в 69–70-х роках у газеті «Літературна Росія» з’явилась стаття «Про що співає Висоцький?» Статтю написав якийсь спец з культури.

Виявляється, Висоцький співає від імені хуліганів, злодіїв та алкоголиків, глумиться з духу російського народу (у Висоцького є пісня про російський дух, що вилізає з горілчаної пляшки). На цей раз ніхто не відповів блюстителеві порядку в культурі. Небезпечно було. Зовсім нещодавно судили Синявського і Даніеля, ототожнивши погляди сатиричних героїв з поглядами авторів.

Усі ці кумедні історії — всього-на-всього найяскравіші, найвипукліші взірці соцреалістичних вимог до мистецтва. Соціалізму в країні немає, але в літературі він має бути. Так, є в країні певні недоліки, та це або пережитки старого, або впливи гнилого Заходу, або культ, волюнтаризм і т. д. Не так важливо, як пише митець, важливо, що він пише.

Література має бути народною, тобто загальнодоступною.

Література має бути партійною, тобто йти слідом за черговими вказівками чергових вождів.

Література має вчити на взірцях позитивних героїв, тобто створювати культ героїв і «гвинтиків» державного механізму.

Література має зображати життя у його революційному розвитку, тобто брехати про те, чого немає в дійсності, але є в газетах.

Годилось би розрізняти теорію і практику соцреалізму. Теорія не така вже й погана, якщо не брати до уваги надмірного раціоналізму та браку естетичного означення нового напряму мистецтва. Якщо зміст новий, «естетична форма» повинна відповідати йому, тобто бути новою. У 20-ті роки це розумів багато хто, і за це у 30-ті роки їх били.

У широкому значенні слова література завжди партійна, тобто відбиває сподівання, свідомість і підсвідомість, естетику тих чи інших націй, класів, груп і т. д. Література не має бути, а завжди партійна у цьому сенсі. Але прямої відповідності між групою, до якої належить автор, і тим, що він зображає, немає. Відомі слова Маркса про Бальзака, який, сам того не хотячи, завдяки своєму генію, змальовував і висловлював психоідеологію частини буржуазії. Ніби передбачивши глупоту своїх послідовників, Маркс писав, що поет — соловей, його не можна садити у золоту клітку, якщо ми хочемо, щоб він співав.

Теза про народність також не така вже й безглузда, бо у ній ідеться про те, що кожен справді визначний письменник черпає красу, думку, мрію не лише із власної душі, але й з рідної мови, історії, навколишнього життя, висловлює не лише себе, але й щось спільне для його народу. Але, по-перше, він не має бути народним, а не може бути ненародним, якщо він справді талановитий. По-друге, він висловлює не найпростіше, зрозуміле всім, а нове, оригінальне, він висловлює народну душу через «магічний кристал» своєї душі, а оригінальну особистість письменника далеко не завжди легко сприймати. Дивно, що наук треба вчитись, а сприймати мистецтво — ні (тут, щоправда, є небезпека «навчання» мистецтва, дресирування. Це є в соцреалістичному вихованні, де вчать розшифровувати думку автора відповідно до лінії партії у цю мить).

Вимагати реалізму; тобто — практично — підлакованого натуралізму, суперечить глибокому розумінню реальності. Театр абсурду реалістичний, бо адекватно зображає абсурдні грані світу. Але це не відкидає реалістичності «натуралізму» Солженіцина.

Вимагати позитивного героя в цілому безглуздо, бо у деяких жанрах його просто не може бути (сатира), деяким письменникам притаманно талановито зображати лише негативні явища, у деякі епохи не видно позитивної спрямованості розвитку суспільства, не видно носіїв позитивних ідей. Невдача Гоголя з другою книгою «Мертвих душ» дуже показова: Гоголь намагався вигадати позитивного героя, бо не бачив його у житті. Якби був інший «магічний кристал» (індивідуальне бачення світу), то можна було б створити вигаданого казкового, утопічного героя. Ранній Гоголь зобразив казкового героя, бо в українському народному житті було щось від нього. У чиновницькому Петербурзі він не міг побачити оптимістичної казки (а песимістична казка — вже не казка).

За асоціацією з темою казки я пригадав найважливішу, найбільш позитивну подію, що відіграла величезну роль у нашому (тобто моєму й Таниному, моєї дружини) духовному житті — ми познайомились з художницею Іриною Дмитрівною Авдієвою. Тепер можу не приховувати її антирадянської налаштованості. Підпрацьовувала вона в Міністерстві освіти, і якось моя Таня почула, як та тихенько лаялась, коли вони всі слухали по радіо чи то Хрущова, чи Іллічова. Таня зраділа, підскочила до неї. Так і познайомились. Ірина Дмитрівна, у свою чергу, розповідала нам про замміністра, що, почувши у такій самій ситуації її міцне слово «Пльоха!», теж підскочив: «Голубонько, я ж при дамах не можу висловитись. Гарне яке слово — пльоха! Тільки що воно значить?» Ірина Дмитрівна відіслала його до Даля.

У двадцятих роках Авдієва була актрисою Леся Курбаса, геніального українського режисера, творця театру «Березіль». Росіянка за національністю, вона дуже любила Україну, українську культуру, українське Відродження 20-х років. Але її естетичні, культурні запити не зводились до любові до України, любила вона і французьке, і японське, і — простіше кажучи — мистецтво всіх народів, від примітивізму до абстракціонізму. Я наголосив саме на українському, бо завдяки їй моє зацікавлення моїм народом, моєю національною культурою вийшла за межі любові до українських пісень, Шевченка й Лесі Українки. Завдяки їй я усвідомив не тільки великий духовний потенціал українців, а й дізнався, що цей потенціал у 20-ті роки був частково виявлений поетом Тичиною (хіба я міг раніше повірити, що цей нездара Тичина у молодості був геніальним поетом?), драматургом М. Кулішем, кінорежисером і сценаристом Довженком, художниками Кричевським, Петрицьким, Бойчуком, Падалкою.

Політичними і навіть філософськими проблемами Авдієва зовсім не цікавилась, хоча основна її життєва потреба — естетична — не лише не виключалась, а поглиблювалась потужним інтелектом і — я не боюсь цього слова — мудрістю.

Після того як я вийшов із психтюрми, дико було мені дізнатися, що КДБ вважав, наче вона виховує молодь і, зокрема, нас з Танею в антирадянському дусі, — політика завжди викликала у неї відразу. Якщо вважати, що антирадянський дух — це любов до прекрасного, до російського й українського народу, то вони, безперечно, мають рацію. Щодо нас — не зовсім, бо ми й до зустрічі з нею розвивались у тому самому напрямку пізнання прекрасного в природі, людині й мистецтві, у напрямку розуміння ваги народної культури для культури, якою б вона не була витонченою, елітарною, для.культури особистостей. Ірина Авдієва лише стала каталізатором нашого духовного розвитку, допомогла мені швидше розірвати пута плоского, бездушного раціоналізму.

На жаль, в музиці ми не зробили ніякісіньких успіхів, зате у живописі трохи просунулись. Кубізм, абстракціонізм так і