Сілвія Плат - Під скляним ковпаком

мене, а я — на неї. Вона примружилася. Показала мені язик.

Мати пішла за доктором Гордоном до дверей. Я волочилася слідом, а коли вони відвернулися — відповіла дівчинці, відстовбурчивши вуха. Вона сховала язик, її обличчя скам’яніло.

Я вийшла під сонце.

Чорний універсал Додо Конвей, під плямистою тінню дерева подібний на пантеру, заліг в очікуванні.

Це авто початково належало заможній світській дамі, яка його й замовила — чорне, без жодного вкраплення хрому, з чорним шкіряним салоном, — та коли отримала, виявила, що воно її пригнічує. «Точнісінько катафалк», — сказала вона, і всі поділяли цю думку, і ніхто не хотів його викупити, тож Конвеї забрали його зі знижкою, заощадивши кількасот доларів.

Я сиділа на передньому сидінні між Додо й матір’ю, заклякла й сумна. З кожною спробою зосередитися думки тікали від мене, мов фігуристи, і крутили свої піруети десь посеред величезної порожньої ковзанки.

— Годі з мене доктора Гордона, — сказала я, коли ми вийшли з авто Додо й воно зникло за соснами. — Можеш йому подзвонити й повідомити, що наступного тижня я не приїду.

Мати всміхнулася:

— Я знала, що моя донечка не така.

Я глянула на неї:

— Яка не така?

— Не така, як ті страшні люди. Страшні мертві люди в його клініці, — вона помовчала й додала: — Я знала, що ти вирішиш знову бути здоровою.

СТАРЛЕТКА ПІШЛА З ЖИТТЯ ПІСЛЯ 68-ГОДИННОЇ КОМИ

Я навпомацки рилася в сумочці, між зім’ятих папірців, і косметички, і арахісових лушпайок, і дріб’язку, і крихітної коробочки з дев’ятнадцятьма лезами «Жилет», аж доки вивудила миттєве фото, яке зробила того пообіддя в смугастій оранжево-білій кабінці.

Піднесла його до розмитого зображення померлої дівчини. Усі риси збігалися: рот до рота, ніс до носа. Хіба що очі відрізнялися. На миттєвому фото очі були розплющені, а на газетному — заплющені. Однак я знала напевно: якби тій дівчині хтось навмисне широко розплющив очі, вони дивилися б на мене зі шпальти точно так мертво, чорно, безвиразно, як очі з миттєвого фото.

Я запхала свій знімок у сумочку.

«Просто посиджу тут на лавці під сонцем іще п’ять хвилин, за годинником на тій будівлі, — сказала я собі, — а тоді піду кудись і зроблю це».

Подумки я скликала свій нечисленний внутрішній хор.

Естер, хіба вам не цікава ваша робота?

Знаєш, Естер, у тебе є всі задатки для справжньої невротички.

Так ти ніколи нічого не досягнеш, так ти ніколи нічого не досягнеш, так ти ніколи нічого не досягнеш.

Якось спекотної літньої ночі я годину цілувалася з волохатим мавпоподібним студентом Єлю, бо жаліла його — такий він був бридкий. Коли це скінчилося, він сказав: «Бачу твоє майбутнє, мала. Ти й у сорок будеш недоторкою».

«Штукарство!» — нашкрябав на моєму оповіданні «Довгі вихідні» викладач літературної творчості.

Я не знала, що означає «штукарство», тож подивилася в словнику.

Штукарство — прийоми, розраховані на досягнення зовнішніх ефектів; блазнювання, трюкацтво.

Так ти ніколи нічого не досягнеш.

Я не спала двадцять одну ніч.

Я міркувала, що найпрекрасніша у світі річ — це тінь, мільйони рухливих форм і закамарків тіні. Тіні лежали на шухлядках бюро, і на шафах, і на валізах, вони були попід будинками, й деревами, й каменями, а ще на споді людських очей і усмішок, і нескінченна, довжезна, багатомильна тінь на нічному боці Землі.

Я глянула вниз, на два перехрещені пластирі тілесного кольору на правій гомілці.

Того ранку я взялася до діла.

Я зачинилася, набрала повну ванну теплої води й витягла лезо «Жилет».

Коли в якогось давнього римського філософа запитали, як він воліє померти, той відповів, що розітнув би собі вени в теплій ванні. Я думала, буде легко: лежати у прозорій воді й спостерігати, як червінь розквітає на зап’ястках пелюстка за пелюсткою, аж доки зісковзну в сон під кричущо-червоне макове плесо.

Та коли дійшло до діла, шкіра на зап’ястку була така біла й беззахисна, що я не змогла. Наче те, що я хотіла вбити, ховалося не під тією шкірою і не в синюватій жилці, що пульсувала під натиском великого пальця, а деінде, глибоко, у потаємному й геть не такому доступному місці.

Лише два рухи. Один зап’ясток, потім другий. Три рухи, якщо з перекладанням леза з руки в руку. А тоді я залізу у ванну й ляжу.

Я стала перед аптечкою. Якщо в процесі дивитися в дзеркальні дверцята, то здаватиметься, ніби спостерігаю за кимсь іншим — героїнею книжки чи п’єси.

Проте людина в дзеркалі була мов паралізована й надто загальмована, аби щось робити.

Тоді я подумала, може, треба для початку пустити трохи крові й так потренуватися, тож я сіла на бортик ванни й поклала праву щиколотку на ліве коліно. Тоді піднесла праву руку з лезом і дозволила їй вільно, мов гільйотині, упасти на гомілку.

Не відчула нічого. А тоді відчула дрібне пронизливе тремтіння, і яскраво-червона борозна проступила між країв розрізу. Темна крапля крові налилася, мов плід, покотилася долі й скрапнула в чорну лаковану туфельку.

Я вже думала лягати у ванну, але зрозуміла, що згаяла більшість ранку і мати, певно, невдовзі повернеться додому й знайде мене раніше, ніж усе скінчиться.

Тож я заліпила поріз, склала леза і пішла на передполудневий автобус до Бостона.

— Вибач, дитинко, не ходить метро до тюрми на Дір-Айленді, це ж острів.

— Ні, тюрма не на острові, колись то був острів, але там зробили насип і приєднали його до суші.

— Нема метро.

— Але мені треба туди.

— Ну, не плач, — товстий касир глянув на мене крізь ґратчасте віконце. — Хто там у тебе, золотку, хтось із родичів?

Люди штовхалися й терлися одне об одне в штучно освітленій пітьмі, кваплячись на потяги, що совали туди-сюди в кишкоподібних тунелях під площею Сколлея. Я відчувала, як сльози викочуються із зіщулених кутиків очей.

— Там мій батько.

Товстун дослідив схему на стіні каси.

— Зроби от як, сядь на трамвай, отам, і вийди на Орієнт-Гайтс, там пересядь на автобус до Пойнта, — він широко всміхнувся. — Він тебе довезе прямо до тюремних воріт.

— Агов!

Юнак у синій уніформі помахав мені з будки.

Я помахала у відповідь і пішла далі.

— Агов!

Я зупинилась і повільно підійшла до будки, що мостилася на піщаному узвишші, мов самотня кругла вітальня.

— Далі не можна. Там територія тюрми, вхід заборонено.

— Я думала, по пляжу всім можна гуляти, — відповіла я. — Якщо йти вздовж води.

Він на хвильку замислився.

А тоді сказав:

— Не по цьому пляжу.

У нього було приємне й свіже обличчя.

— Симпатично у вас тут, наче маленький будиночок.

Він озирнувся на кімнату: плетений килим, цупкі ситцеві фіранки. Усміхнувся.

— Навіть кавоварка є.

— Колись я жила тут неподалік.

— Серйозно? Я сам народився й виріс у цьому містечку.

Я поглянула за піщане пустирище, на паркмайданчик і ґратчасту браму, і за ґратчасту браму — на вузьку дорогу до колишнього острова, обабіч затиснену океаном.

Тюремні споруди з червоної цегли мали привітний вигляд, мов будівлі прибережного коледжу. На зеленому пагорбі ліворуч я розгледіла дрібні білі цятки й більші рожеві цятки, що безладно рухалися. Запитала про них в охоронця, а той відповів:

— Тамто