Артем Чапай - Авантюра XL

відбувається

в темряві.

остання вантажівка підібрала нас пізно ввечері.

ставало холодно, Сімон злився й хотів спати,

але не міг за таких умов.

а я скрутився собі калачиком

на запасній шині вантажівки —

й у вус не дув.

машина не дотягла до Сантьяґо

буквально кілометрів п’ять.

уже в передмісті щось у неї відвалилось,

і водій зупинився на ремонт.

Сімон мене будить.

— машина поламалась.

— і шо? ремонтують же.

— ну та. але скільки це часу забере? я спати хочу.

— то забий і спи.

я знову заплющив очі, так і не вилізши

з величезної шини, у якій уже затишно пригрівся.

— ти дуже вумний. мо́цний, да? а я так не можу спати! ходімо шукати місце під намет.

бурчу, але встаю.

прощаємось із водієм і йдемо до найближчого

вогника далеко в степу.

ну, про степ я загнув:

спати при дорозі ніде, бо скрізь болото,

одразу біля асфальту.

пищать жаби.

— а знаєш що? вони нам казали, що так просто розкладати намета не можна — то ми зробимо хід конем. підемо й до когось на подвір’я попросимося.

— ну давай.

ми зайшли до першої ж хати, попросилися на подвір’я

й навіть запропонували трохи заплатити за це.

жінка дивилася на нас якось налякано,

але запросила до хати й пішла радитись із чоловіком.

радилися вони довго. їм було шкода нас, але вони боялися.

— піду запитаю голову Комітету захисту революції.

— ого, — каже мені Сімон, — вони не можуть запросити когось на власне подвір’я без дозволу.

приїхав голова CDR, оцього самого

Comité de Defensa de la Revolución.

на радянському військовому «бобіку».

— нє, не можна. ідіть собі просто десь на площі розкладіть.

— та йоли-пали. ми вже заплутались. одні кажуть, що це дозволено, інші кажуть, що це заборонено.

— не знаю. пройдіть іще три кілометри, там, на площі, в поліції запитаєте, де можна переночувати.

Сімон уже реально злоститься.

— задовбали, я спати хочу.

— ну йдемо вже до тієї площі, ондо видно вдалині.

— та ну його к їбєні фені. а якщо й там не дозволять? давай он ліпше ондо туди.

у передмісті трасу освітлено ліхтарями,

тільки одна вуличка веде вбік —

і на ній жодного вогника.

а чо? темно — отже, безпечно. напевно.

ми зайшли в ту вуличку. дивна якась.

прекрасна широка дорога, і жодної хати.

пройшли з півкілометра вглиб,

спробували зайти в кущі ліворуч — а там одразу

паркан починається. з металевої сітки.

пройшли ще трохи і знайшли-таки місце,

де праворуч, хоч і теж паркан,

але він метрів за п’ять від асфальту.

зайшли між двох кущиків,

посвітили собі Сімоновим ліхтариком,

підім’яли високу траву,

розклали намет. повкидали рюкзаки,

заповзли всередину

й зачинили вхід на блискавку.

дістали спальники, позалазили в них

і полягали. спа-а-а-ати! нарешті.

— на добраніч.

Сімон вимкнув ліхтарика.

і тільки я заплющив очі — ф-ф-фух!

намет просвічує наскрізь потужним прожектором,

видно як удень.

я ривком сів у спальнику.

— ну всьо. тепер точно пиздець.

19

це була військова база.

як потім виявилося.

того й дорога до неї не освітлена.

ми світили ліхтарем і розкладалися,

не дійшовши якихось метрів сто до воріт.

я вийшов з намету,

мружачись і затуляючи очі рукою

від світла прожектора.

перше, що пам’ятаю, —

червоний мотоцикл і здоровенний мент біля нього,

а навколо — натовп невиразних тіней.

прожектор стояв на капоті ментівської «Лади».

позаду, як я помітив потім, —

два військових бобіки, «швидка допомога»

й навіть пожежна машина.

людей зібралося зо двадцять.

хтось говорить по рації, викликаючи підмогу.

піднімають з ліжка начальника військової бази.

ми:

— привіт, компаньєрос, а що сталося?

крижані погляди у відповідь:

«байямський вовк тобі компаньєро».

на капоті «Лади» перевіряють наші паспорти.

— пакуйтеся.

поки ми чекаємо на рішення, як із нами вчинять,

розповідаємо,

що ми такі мирні, чесні, так любимо Кубу

і взагалі хароші, шо триндець.

але щось нам не вірить ніхто,

крім військового лікаря.

— та ви не переживайте. усе буде добре. як це вас сюди занесло?

— та от, шукали місце поспокійніше.

— ну ви й здогадалися! під воротами військової бази.

— та ми просилися на подвір’ї якомусь, а нас голова CDR прогнав. ми вже й не знаємо, чи на Кубі взагалі можна в наметі спати.

— та звичайно, можна. ми самі постійно в походи ходимо. але ж не тут! ну нічого-нічого, я думаю, розберуться і вас відпустять.

ага. ніфіга не відпустили.

оскільки ми іноземці, викликали

машину міграційної служби.

кинули наші речі в багажник,

а нас попід білі руці — та й посадовили

на заднє сидіння. а мені ще ж цікаво так.

там двері зсередини не відчиняються.

ну, я розпитую офіцера.

веду, словом, свєтскую бєсєду.

а той не ведеться.

зате ми до Сантьяґо нарешті дісталися.

завели нас у якусь кімнату,

велику та гарно освітлену. сказали,

чекатимемо на начальника Мігри.

його вже розбудили. (друга ночі.)

— так: сюди ходити можна, туди не можна. шо не ясно?

— а де курити?

— з віконечка через ґрати.

приставили до нас тридцятилітню жінку

у військовій форменній спідниці,

в зеленій сорочці. з гарною фігурою.

ет, шота є таке в жінках із погонами:

воно ніби й жахає — але й збуджує.

— так, ти куди пішов? я сказала в той бік не йти.

сексуально. «госпожа».

скалю зуби їй у відповідь,

підкреслено по-розгільдяйськи.

на стінах світлиці висять фотографії Фіделя, Камільо та Че.

от ніколи не думав, що під світлим ликом Че Гевари

мене під вартою триматимуть.

а взагалі вони там хороші.

нагодували нас макаронами зі шпротами якимись,

із особистих запасів нічних чергових.

адже нечасто в Мігрі нічні гості,

навіть мавпятник якийсь недообладнаний.

— а де можна поспати, поки начальник приїде?

— ніде. чекайте.

а ми все одно спимо, нахаби едакі.

там ліжок не було, то ми на столи повкладалися.

будять нас.

— нє положено.

поз’їжджались якісь оперативники.

ми все намагаємося поспати, хоч поклавши руки на столи,

вони наче й дають нам заснути —

але через п’ять хвилин щоразу будять.

виснажують.

починають обшук.

спершу по одягу, потім по рюкзаках.

добре. відходять.

тільки заснули — приходять іще раз.

повторний обшук. цього разу ідеологічний:

гортають усі книжки, записники.

а у мене, а у мене є гребіночка зелена:

все ті ж брошурки Фіделя та коментар до «Капіталу».

— слу, вони, схоже, думають, що ми шпигуни?

— га-га-га! і то які професійні, нє? замаскуватися під бомжів і піти просто на військову базу.

— а чо, — каже Сімон. — з нас іще й непогана пара. один американець — головний ворог. а інший з колишнього Радянського Союзу, розуміється на соціалістичних реаліях.

жарти жартами, а стає не до жартів.

у Сімона переглядають усі фотографії на камері.

він іще мав портативний магнітофон. переслухали всі записи.

там була винятково вулична музика.

залізли в мій записник.

— ага… а це що таке?

а там — карта Куби, яку я вручну в Варадеро намалював. підозріло!

— та в нас не було зайвих грошей карту купувати, то ми саменькі.

— ич, які умільці.

дивляться в записник Сімона, а там початкові слова

мексиканської революційної пісні.

— «коли цей уряд упаде»… — тоді що?

— «стане на ноги пролетар»!!! компаньєро, це мексиканська соціалістична пісня!

тут із сусідньої кімнати вертається інший офіцер,

з усмішкою несе листівку, яку Сімон написав своїй коханій,

але ще не надіслав:

— а-а-а-а-а! інтеР-Р-Р-Ресанте![64] ти отут пишеш, що розчарувався в Кубі?

— ага. а ви подивіться, що з нами тепер відбувається. (до мене, англійською) суки, прочитали мого любовного листа…

нє, я канєшно збоченець, але

мене це все веселило. звісно, виснажений,

хочеться спати. але ж так цікаво.

ну коли ще з тобою таке станеться!

я