Анна Мавченко - З роду старої крові, Анна Мавченко

«Він сказав це вголос» – подумала скрушно принцеса, обм’якнувши на своєму стільці. Чи вразила її правда? Це ще м’яко сказано. В голові не знаходилося потрібних слів, щоб описати всі ті почуття, які, одне наперед одного, вгризались у її мозок, легені та м’язи, наче голодні звірі. Думки обривалися у спробі зібратися в логічну вервечку, кожен подих давався з важкістю й наче зусиллям, а руки і ноги нервово тремтіли, не воліючи слухатися.

– Це означає, – промовила дівчина обірвано й облизала сухі вуста, – що мої батьки…

Вона знову замовкла, не спроможна знайти в собі сміливість озвучити свою здогадку.

– Принаймні, хтось один із них абсолютно точно тобі не рідний, – кивнув Інґвар, здогадавшись, що хоче запитати Еллі.

Принцеса важко виплюнула з легень повітря, впустивши голову на руки, ліктями вперті об стіл. Як вона до цього дожила? Як так сталося, що звичний їй світ перевернувся з ніг на голову за кілька лічених годин? І як взагалі можливо те, що її батьки, ймовірно, їй не рідні? Втім, чи справді БАТЬКИ? Щось підказувало дівчині, що якби король Сайріфії справді не був її батьком, він би не став терпіти її всі ці вісімнадцять років і вже точно не вимагав би спадкоємця від короля Артмена: надто вже зациклений на чистоті й величі своєї «блакитної» крові. Крім того, про безпліддя Осмальда стало відомо відносно нещодавно, але що як він був таким усе життя? Тепер на це питання не можна відповісти напевне. Однак якщо все й справді було саме так, то це лише підтверджує той факт, що королева Аліша або зрадила свого чоловіка, або теж ніколи не була рідною своїй єдиній донці.

– Я думав, це буде легше, – бовкнув невесело Ірвіс, кинувши короткий погляд на Хродґейра, що суворо стис губи й нахмурив густі світлі брови, здавшись від того ще більш грізним.

– Отже, – довгу хвилину потому озвалася несміливо похмура, як ніколи, Еллі, – хтось із моїх справжніх батьків або одразу обоє з них знаходиться за Тіньовими горами на землях одного з імператорів.

– Саме так, – кивнув безсмертний.

Дівчина тим часом продовжила:

– І я як нащадок старої крові можу вільно подолати небезпечний для всіх інших істот шлях до території драконів.

– І тут усе правильно, – втрутився пожвавлений Ірвіс.

– Гаразд, але в усій цій історії я не бачу вашої вигоди, – дівчина сторожко поглянула спершу на сенешаля, а тоді – на його лорда. – Моє існування не могло бути причиною нападу на землі племен: тоді ви ще навіть не здогадувалися про мене. Крім того, надто вже легко ви відмовилися від війни в обмін на одну нікчемну принцесу, хоч із «могутньою» кров’ю. Якби спочатку ви прагнули здобути лише це – одразу пішли б до короля Сайріфії зі своїми погрозами, але не зробили цього, тож переслідували зовсім іншу ціль. Ціль, достатньо важливу для того, щоб розпочати війну одразу з чотирма племенами без страху пролити багато невинної крові, але недостатньо вагому для того, щоб слідувати їй і надалі, зважаючи на знайдену хвору носійку «величних» генів когось із нащадків древнього Дому.

Нестримно оголюючи перед загалом свої неспокійні думки, Еллі під упливом емоцій звелася на ноги й поволі наблизилася до безсмертного, що не відводив від неї важкого, як сталь, погляду, просякнутого все тією ж заворожливою нічною синню, тепер безпросвітною від невідомих їй емоцій.

– Я знаю, чого ви прагнете насправді, – сказала вона так упевнено, що аж сама здивувалася, – я потрібна вам, щоб перетнути безпечно гори. Тільки такий висновок напрошується, зважаючи на те, наскільки ті землі особливі й неприступні.

– Ти маєш рацію, – голос прозвучав рівно, проте не без погрозливих ноток. Інґвар теж повільно звівся на ноги, нависнувши важкою тінню над украй сміливою співрозмовницею. Він відчував роздратування, бо насправді не планував розповідати те, що сказав далі: – Але я все ж проясню ситуацію, щоб твоя світла й кмітлива голівонька не додумала зайвого. Я – Інґвар Хродґейр, один із безсмертних лордів Півночі й носій старої крові драконів, тож і сам міг би перетнути Тіньові гори.

– Міг би? – повторила зіщулено Корнелія, притлумивши бажання позадкувати.

Такий безсмертний (відчужений і стримано-погрозливий) її лякав навіть більше, ніж деспотичний батько.

Перед обличчям дівчини за мить виросла права рука чоловіка. Він обережно смикнув рукав сорочки до ліктя й продемонстрував зап’ясток, схований під широким золотим браслетом з викарбуваними на його поверхні дивними символами, схожими на старі руни, про які Її Високості не раз доводилося побіжно читати на заняттях з історії.

– Цей артефакт називають Кайданами Чорнобога. Двадцять років тому його начепили на мене підступом мої ж піддані. Так я втратив змогу переходити в другу іпостась та ослаб магічно. Доки на мені ця хрінь, я не можу безкарно минути гори. Їх захисні чари не признають у мені сили мого роду. Однак лише на власних землях я зможу позбутися цього триклятого браслета. Парадокс відчуваєш? – у голосі лорда відчувався гарно стримуваний гнів – та такий ярий, що Еллі все ж відступила на крок, розумно переймаючись власною безпекою. – Хочеш знати, чому я прийшов корити немічних представників Нижнього світу, суміжного з твоїм? Скоро ти побачиш, що клімат Півночі по цей бік гір суворий, як ніде більше. Тутешні племена не мають змоги нормально себе прогодувати. Родючих земель насправді дуже мало, навіть худоба подекуди дохне з голоду. Я лише шукав спосіб допомогти створінням, які визнали мене тимчасово своїм лордом.