Решад Нурі Гюнтекін - Женоненависник

мов лантух, потяг до фонтану-чешме, декілька разів занурив твою голову у чашу. Ти затремтів і опритомнів.

— Ти, опудало! І не соромно тобі? Там висоти всього по коліно, а ти впав — і одразу зомлів?

Ти не відповів. З волосся стікає вода, лице мокре, дивишся на мене глибоким поглядом — і плачеш.

Мене не можна було розжалобити сльозами, Недждете. Чужі сльози нагадували мені пролиті свого часу мною, і в мені пробуджувався деспот і тиран. Але сам не знаю чому, в ту мить мені стало навіть ніби шкода тебе. Я заходився тобі дорікати:

— Ану діставай хустку! Обітри негайно мармизу! Це школа, це тобі не вдома. Хто тут буде з тобою панькатися?

Ти злякався й затих. Закусив тремтливу губу, аби не розплакатися, але не стримався.

З подряпини на лобі мало-помалу продовжувала текти кров.

У мене в кишені була пачка цигарок, яку я поцупив вранці з дому, коли їхав до школи. Я витяг дві цигарки. Одну закурив, іншу — розломив. Тютюном присипав тобі рану.

Тютюн був моїм перевіреним засобом для загоєння ран. Не минало й дня, щоб я не побився чи не гепнувся, тож завжди носив ці ліки з собою.

Я суворо бурчав, бо не звик говорити по-людському:

— І не соромно тобі? Ну забився трошки — так що ж, одразу зомлівати чи рюмсати?

Ти нічого не відповідав і продовжував беззвучно плакати.

— Чи ти дуже переймаєшся, що тебе запроторили до цієї в’язниці? Все одно б ніхто тебе до сорока років удома не тримав!..

—!!!

— А хто цей офіцер?

— Мій брат...

На слові «брат» ти знову почав хлипати.

— Ох, ти і плаксій! Два дні брата не побачиш — нічого тобі не зробиться... Ану мерщій іще раз умийся! Нема чого тут шмарклі розпускати!

— Я вже ніколи не побачу брата. Він на війну іде...

— Нічого, може, повернеться...

— Не повернеться... Батька вбили, і його вб’ють...

— То у тебе батька нема?

— Вбили на Грецькій війні...[38] У мене, крім брата, нікого більше й немає... А тепер і він пішов. Я хотів його ще раз побачити, от і поліз на огорожу...

— То ти сирота...

На сад уже спустилися вечірні сутінки. Ти був хлоп’ям тендітним та вразливим. В цю вечірню пору покинутий у непривітному шкільному саду, ти ще гостріше відчував своє сирітство; благально дивлячись нещасними заплаканими оченятами, ти шукав у мене розради.

Прикро, але випадок звів тебе з найгіршим, найбезсердечнішим хлоп’яком у цій школі.

Тимчасом як ти побивався, що залишився сиротою, я гірко розсміявся:

— Дурню, чого ти засмучуєшся? Хотів би я бути сиротою, як ти... Це ж означає, що до тебе ніхто, крім учителів, не сікатиметься! Мене за мої бешкети спочатку карають у школі, а потім я ще й удома дістаю прочухана... Шкода, що я не сирота... А ти дивись, не пропусти вечерю. Заходь у ті двері і йди прямо. Там побачиш багацько дверей. Звідки долинатиме брязкання ножів та виделок і смачний запах — туди й заходь, попоїж... Це тобі не вдома... Пропустив час вечері — голодуй... Я чи так, чи сяк сьогодні вечерятиму. Старший кухар відклав собі найжирніший шматок м’яса та плову зі скоринкою і сховав під здорову каструлю. Я зараз придумаю, як у нього це поцупити, і влаштую собі в саду бенкет із приводу початку навчального року... Я б і тебе пригостив, але якщо впіймають, то на десерт можуть дати прочухана. Тобі, напевно, не годилося б у першу ж вечерю приступати до такого десерту. Все, давай, кроком руш!

Ти, не наважуючись не те що відповісти, а й глянути мені в обличчя, пішов до їдальні.

А я, коли казав тобі, що хотів би бути сиротою, був абсолютно щирим, Недждете...

Щоправда, в мене був батько, були брати та сестри. Але я ніколи не знав їхньої любові. Мати моя померла, коли я був ще зовсім малим... Інколи я сумую за нею. А потім починаю думати, що вона, якби була жива, теж чинила б так само, як батько з братами й сестрами. Тоді б я, може, був би позбавлений навіть цієї легкої туги за матір’ю, якої я навіть не пам’ятаю, та любові до неї; тож вона, може, вчасно й померла...

Того вечора ти, як і решта, подумав, що я бездушний. Мушу признатися, я й сам довго так вважав. Надто пізно відкрилася мені правда. Виявляється, я не бездушний, Недждете...

Виявляється, під потворною шкарлупою мого тіла б’ється багате серце, сповнене любові та ніжності...

Мабуть, не було моєї провини в тому, що не зумів я як слід розрадити тебе того вечора...

Справжня дружба між нами зав’яжеться через два чи три тижні по тому!..

Якось увечері в нас був час дозвілля. Накрапав дощик.

Я сидів собі наодинці у шкільній дровітні й курив. Дровітня була моїм курильним салоном. Майстерно витягнувши цвяхи, якими була прибита одна з дощок задньої стінки, я зробив потаємний вхід. Тепер я міг коли заманеться нищечком витягнути цю дошку й лазити, як до себе додому. Здалеку лунав несамовитий дитячий вереск, хижий регіт. Мені були добре знайомі ці звуки. Не бачачи приводу порушувати свій спокій, я затягнувся цигаркою й філософськи зауважив:

— Знову якогось кабачка маринують... Пора врожаю.

«Кабачками» в нас у школі називали новачків. Старші учні терпіти не могли новоприбулих, нападалися на них, як зграя вуличних собак на приблудного пса. І що б бідака не робив — все ставилося йому в провину.

Інколи через якусь дрібницю, скажімо, через жарт чи посмішку, а часом — і просто так, нізащо, вони оточували сердегу й вигадували для нього якісь немислимі тортури.

— Гей, кабачку! Вчора ти достиг, а сьогодні ми тебе замаринуємо! Зараз всиплемо перцю, щоб смачніше було!

Це стало звичаєм. Навіть, можна сказати, проявом якоїсь дикунської справедливості. Учень, якого цього року мучили, як новачка, наступного року вливався до лав «старих» і уповні виміщав на новоприбулих те, що колись було заподіяно йому. Врешті-решт, навіть адміністрація школи почала заплющувати очі на цю традицію. В світі немає жорстокішої істоти, ніж дитина.

Всі егоїстичні, всі хижі інстинкти благословенної людської істоти проявляються в дитини в усій своїй неприхованості; діти ще не навчені суспільним ладом маскувати ці інстинкти, не витрачати їх марно, а спрямовувати на досягнення корисливих чи якихось інших цілей. То про що це я?.. Ага, чую