Яцек Комуди - Богун, Яцек Комуди

— Його милість пан гетьман та люди, які за ним стоять, пропонують вам не тільки десять тисяч червоних польських злотих, про які йшла мова перед тим, але ще й яворівське староство з усіма ключами. А якщо все піде за думкою його милості гетьмана, вам ще буде належати польна булава. Ви ж є героєм з-під Берестечка, про що всі пам’ятають. Пане Пшиємський, пан зробить все, що забажає, однак, розваж спочатку, чи варто так упиратися.

— А ти вважаєш, пане французе, що кожного польського шляхтича можна купити?

— Це тільки проблема стосовної оплати.

— Але ж не мене, пане Дантезе.

— Признаю, що не розумію. Ваша милість — солдат. Пан продає свою шпагу за талери. То як це сталося, що пан не розуміє правил цієї гри? Невже ж пан є останньою людиною честі?

Пшиємський розсміявся, голосно і весело. А потім осушив ще один келих до дна.

— В речі Посполитій нас таких є більше! — вигукнув він. — А ти, пудель французький, іди геть! Повертайся до свого гетьмана, до двору Марії Людовіки. І скажи тим красунчикам в содомітських рингравах[85], тим пострахам — францоватим[86] педерастам, що я, Пшиємський, генерал коронної артилерії, свої обов’язки знаю, і що купити мене не можна!

Дантез несподівано вирвав лівак з піхви та з розмаху встромив його в стіл, за дюйм від руки Пщиємського. Потім схопив рапіру і підсунув вузьке лезо генералові під підборіддя.

— Бийся зі мною, пане Пшиємський! — рявкнув він. — Такої образи я попустити не можу!

— Ти… Та як ти… Смієш… генерала коронної артилерії… На поєдинок?…

Дантез холодно всміхнувся. Йому здавалося, що в очах противника блиснув страх. Пшиємський був втомлений. Він також був п’яний. У нього не було шансів в дуелі.

«Не роби цього, — промовив в голові Бертрана його батько, Жан Шарль де Дантез. — Ти вплутався в страшну інтригу, сине мій. Не визивай його на поєдинок!».

— Ставай, мил’с’дар! Тут і зараз! На подвір’ї!

Пшиємський рвонувся назад.

— Справа проста, як лезо моєї шпаги, — буркнув Дантез. — Челяді у тебе тут небагато, мій генерале. А я взяв з собою цілу роту рейтарів. Моїх рейтарів! Якщо до бою не станеш, клянусь, що живим звідсіля ти не вийдеш.

— Я на службі…

— В гробу я бачив твою службу! Ставай!

— Добре!

Дантез відсунувся, дозволив, щоб Пшиємський піднявся з лави. Відступив, даючи тому місце. Генерал похитнувся, дещо заморочений вином.

«Не стану я його вбивати, — подумав француз. — Достатньо буде рани в голову чи в бік. А це дасть нам час на проведення наших планів».

Він вийшов до головного приміщення, глянув на вахмістра.

— Хайнц, зробіть місце на подвір’ї.

— Герр Оберстлейтенант, що сталося?

— У мене особиста справа з його милістю Пшиємським. Припильнуйте, щоб нам ніхто не перешкоджав.

— Jawohl, Herr Oberster!

Дантез вийшов перший. Надворі настали сутінки, тіні дерев і старих сараїв за корчмою подовжилися. Десь далеко співав соловейко, але Дантезові було далеко до насолоди повнотою весни. Він швидко зняв капелюха й портупею рапіри і віддав їх вахмістрові. Потім схопив знайому рукоять і з легким шипінням витягнув лезо з піхви.

— Починай, ваша милість.

Пшиємський хитався на ногах. Він був добряче напідпитку, але ж зброю дістав певним рухом, взяв рапіру, перекладаючи вказівний та середній палець через хрестовину. Дантез змірив його уважним поглядом, потім підняв лезо догори, приймаючи поставу.

«Побавлюся з ним хвильку, — швидко подумав він. — А коли він вже втомиться, буде достатньо одного, точного уколу»…

Поляк злегка склонився. Він чекав на середині подвір’я. Ноги під ним незначно підгиналися, нібито сили покидали його. Дантезові здалося, нібито його долоня, яка тримала рапіру, непевно тремтіла. Француз з тріумфом посміхнувся, а потім атакував.

Бій проходив посередині подвір’я, поблизу купи навозу та широко розлитої калюжі рідкого гною. Рапіри задзвеніли, коли француз провів перший укол з випадом, Пшиємський збив його, а сам вколов легко, дещо замисливши. Дантез відскочив, зайшов противника збоку, закрутив лезом, аж свиснуло, і провів підступний фламандський прийом…

Господи Ісусе… Діва Марія…

Одним шибким рухом Пшиємський відбив вістря рапіри убік, ніби дитячу забавку; незрозуміло яким чином уникнув удару і провів укол швидко, ніби блискавка. Пласке вістря його військової рапіри кольнуло Дантеза прямо в серце! Бертран розпачливо шарпнувся набік. Але пізно. Сталеве вістря укололо його в груди, він почув біль і…

Пшиємський утримав руку в останню мить.

Дантез завмер. Його рейтари скрикнули. Вістря зброї генерала коронної артилерії кололо суперника прямо в те місце, де билося серце. Нетреба було великого досвідчення, щоб знати, якби Пшиємський тільки захотів, він пронизав би француза як порося. Дантез знав, що лише залізним нервам суперника він завдячує, що у нього з спини не стирчить п’ядь закривавленого заліза, і що сам він не подихає, пробитий вбивчим клинком.

— Кінчай вже, мил’с’дар, — прохарчав він і опустив зброю.

Одним швидким рухом генерал відсунув вістря и підскочив ближче. Перш ніж Дантез встиг ухилитися, п’ятою рапіри він отримав просто між очей. Поляк поправив копняком, вдарив ще раз, і француз зі стогоном звалився до калюжі, перекотився, завмер, коли вістря ворога торкнулося його горла.

— Послухай-но мене добре, пес придворний. Содоміте, в сраку траханий! Дурень недолугий! Здібний лише бабів старих лякати! Якщо я хоч раз побачу твою паршиву пику, то, честю клянусь, удавишся власним рожном, сучий сину!

Генерал замовк і деякий час тяжко дихав.

— А своєму панові передай, що я бунтувати не стану. Якщо він видасть наказ, піду з ним не тільки під Батог, а хоч би й до самого пекла. Що таке наказ, мені відомо. Але серця мого при тому не буде! А ось це — на пам’ятку.

Рапіра свиснула в повітрі і розсікла щоку Бертранові. Француз застогнав, а Пшиємський сунув зброю під паху, раз і другий вдарив носком чобота, так сильно, що у Дантеза свічки спалахнули в очах. Оберстлейтенант перекотився мало не під підковані чоботи рейтарів, з великим трудом піднявся на коліна: брудний, покритий