Костянтин Матвієнко - Час настав, Костянтин Матвієнко

виторг, звісно, ви­лучили, але цю пачку один тип з тієї компанії го­родників-аматорів сховав у шахті ліфта, не бажаю­чи ділитися з партнерами по бізнесу. Мені гроші показали місцеві домовики, а я попросив дозволу взяти їх для тебе.

— Дякую, сильно виручив! — подумки вимовив хло­пець, а вголос чемно запропонував Христині: — Доз­вольте, я відвезу вас додому на таксі.

І, не чекаючи відповіді, зупинив першу-ліпшу ма­шину. Галантно відчинивши для Христини задні дверцята, Аскольд миттю пірнув на переднє сидін­ня і лише звідтіля попросив дівчину назвати водіє­ві адресу.

Двох чоловіків, що стояли поруч з ними на зупинці, також миттєво підхопив непоказний «Ланос», який помчав слідом за таксі. Ще одна машина, припаркова­на на протилежному боці вулиці, раптом майже з місця розвернулася проти всіх правил і також поїхала в тому ж напрямку.

Дорогою мовчали. Коли ж приїхали, за наполя­ганням Аскольда, до самого під’їзду Христининого будинку, він, не відпускаючи таксі, чемно відчинив для неї дверцята, попрощався і поїхав додому на Костьольну. Ще раз набрав Надіїн номер, і знову без результату.

І мажорів, так буває, хтось підступно викрадає

Наступного ранку Аскольд приїхав до Лаври без Лахудрика: той заходився з допомогою міських домови­ків шукати бодай якісь уривки інформації про Надію.

Конференц-зал заповідника містився у корпусі ко­лишньої монастирської лікарні, до якої прибудовано Миколаївську церкву під блакитною з золотими зірка­ми банею. Його не було заповнено навіть на третину. На прес-конференцію професора Юрія Довжика, який мав повідомити про свою сенсаційну знахідку, при­йшло кілька науковців заповідника, університетські колеги та з півдесятка немолодих журналістів — мо­лодші їхні колеги не мають цікавості та хисту до вис­вітлення наукових тем. У бічному проході притулили­ся дві телекамери другорядних каналів. Популярні, або, як зараз кажуть, рейтингові телеканали майже не мають науково-популярних та культурологічних прог­рам. Така в них інформаційна політика...

Прибули і Бенціон з Люською. В останньому ряді сі­ли двоє молодих людей, що їх привів отець Василій. Сам він зайняв місце в першому. В залі виділялося та­кож кілька добре вбраних чоловіків, схожих чи то на чиновників, чи то на бізнесюків.

— Я ж казала, — до Аскольда звернулася бліда і схвильована відповідальністю виступу на публіці Христина, — слід було найняти бодай маленьку піар-агенцію, щоб вони трохи розрекламували нашу пресуху, а так ніхто й не побачить.

— Не хвилюйтеся. Те, про що ми розповімо, настіль­ки значуще, що буде актуальним і за двадцять років.

— Нічого ти не розумієш! — не вгамовувалась аспі­рантка. — Новини живуть лише добу, а потім на нас ніхто й не зверне уваги.

— Річ не в нас, а в науковій інформації, яку ми пові­домимо, — відповів Аскольд і поспішив назустріч про­фесорові, який саме входив до зали.

Привітавшись, учений запросив до президії Хрис­тину і Аскольда й почав свою розповідь, ілюструючи її слайдами, зробленими під час розкопок і дослідження поховання, серед яких були зображення самої домови­ни, фрагментів золототканих тканин з неї, прикраше­них дніпровськими перлами, митра, а також найкраще збережені срібні панагія, з невідомою поки що моно­грамою, та наперсний хрест.

Професор повідомив про те, як було знайдено нову, ще невідому поховальну нішу, та про особисту роль у цьому третьокурсника Аскольда Четвертинського. Відзначив самовіддану працю аспірантки Христини Шпак. Дипломатично згадав про конструктивну спів­працю з представниками духовенства. Запропонував молодшим колегам додати кілька слів і попросив жур­налістів та представників наукової громадськості ста­вити свої запитання.

Звісно, всіх перш за все цікавило, кого ж було похо­вано у знайденій ніші. Аскольд написав професорові записку з пропозицією зробити обережне припущен­ня, що домовина може належати митрополитові Пет­ру Могилі. Той усміхнувся, несподівано зачитав ту за­писку вголос і почав розбирати ймовірність такої мож­ливості, наводячи аргументи за і проти. За був лише збіг приблизного часу поховання, а також те, що похо­вано представника вищого духовенства; проти — те, що факт поховання цього митрополита саме в Успен­ському соборі, а не в Печерах не підлягає сумніву. По­дякувавши юнакові за сміливу гіпотезу, вчений, уни­каючи гострих запитань про право власності на зна­хідки, закрив прес-конференцію.

До Аскольда підійшов Пінський, висловив поміт­но награний захват його ідеєю щодо приналежності поховання і запросив разом пообідати. Хлопець по­чав відмовлятися, та Бенціон наполягав. Тоді Ас­кольд, аби спекатися цього нав’язливого типа, пообі­цяв, що іншим разом вони напевне пообідають і об­говорять цікаві наукові ідеї, сьогодні ж він дуже за­клопотаний. Бенціон наполіг на обміні номерами те­лефонів і нарешті відчепився. Христина, яка чула цю розмову, наздогнала студента вже біля Троїцької надбрамної церкви й стала докоряти за непрак­тичність. Мовляв, від запрошень заможних і впливо­вих меценатів так просто не відмовляються. Аскольд відповів, що йому байдуже до багатих і впливових, а зараз він вибачається, але дуже поспішає, тому про­довжувати цю дискусію не має часу. Він швидко пі­шов до тролейбусної зупинки. Вже за звичкою, авто­матично спробував подзвонити Надії — безуспішно.

***

Дзвінок мобільного вивів Аска із задуми тоді, коли його тролейбус проминав парк Слави. Не поглянув­ши на дисплей, він натиснув кнопку відповіді.

— Добрый день. Я отец Карпенко Надежды Юрьев­ны. Меня зовут Юрий Андреевич... — Хрипкуватий голос у слухавці видавав помітне напруження чолові­ка. — Ты звонил на ее телефон несколько раз. Последний — только что. Мне нужно с тобой поговорить!

— Ви що, батько Надійки? Де вона?

— Да, я ее отец, и у меня к тебе очень серьезное де­ло! Нужно срочно встретиться. Если ты выйдешь из своего троллейбуса, то увидишь красный джип «Тойо­та», подходи и садись прямо в машину.

— Ні. Давайте пройдемося ліпше парком, — відпо­вів студент, побоюючись сідати в чужу машину за та­ких, дивних обставин.

— Ладно, выходи на остановке — я сам к тебе по­дойду.

На зупинці до нього підійшов високий сіроокий чоловік у кашеміровому розстебнутому пальті й ді­ловому костюмі. Впадали в око сліпучо-біла сороч­ка, темно-червона краватка й блискучі темно-виш­неві туфлі.

— Здравствуй! Извини, но говорить лучше подаль­ше от наших мобильных телефонов, чтобы не подслу­шали. Если боишься садиться в машину, тогда давай свой телефон, я сам отнесу в авто, а по окончании раз­говора верну.

Аскольд мовчки віддав свою мобілку чоловікові. Той відніс її до червоного джипа, що припаркувався біля зупинки. Вони попрямували до парку.

— Надежду выкрали, требуют выкуп. Мы сначала подозревали тебя: ты последний, кто звонил ей по­завчера вечером, когда она еще отвечала на звонки. Но сейчас эти подозрения уже сняты. — Чоловік го­ворив рівно, але відчувалося, що він тримається з ос­танніх сил. — Позавчера ночью она так и не пришла