Ельфріда Елінек - Хіть, Ельфріда Елінек

купається у повноті свого високого становища й своїх завищених потреб і рухається від одного до іншого. Дружині давно вже хочеться будь-якої миті зникнути з будинку, вона тепер знає, що таке молодь, їй відомо, що вона втратила, відомо, де їй нема чого більше шукати. Так і буває, коли гинуть люди, які дозволяють собі жартувати з життям! У глотку жінки втискається чужий язик, а потім кран цілком відкручують, аби змити смак. Чоловік наскакує на дружину з висоти укріплень свого тіла. Вона намагається закрити обличчя тінню, але у слуг силою відбирають навіть те, що їм належить. Жодна сила не здатна упоратися з потужною директорською плоттю, головне, щоб він у це вірив. Уся наша збірна команда гірськолижників живе цією вірою! Але для цієї жінки чоловіка вже викинули з її життя, як кількох наших знаних сучасників, імена яких років за десять викликатимуть сміх. Вона хоче тільки одного — молодості. Вона сфотографує гарні юні тіла, щоб молодість узяла її до себе. Немов з неба сходять на неї ці прекрасні образи, а тим часом чоловік відводить убік її руки, що закривали лице, і прутень його наближається, вкриваючи їй щоки плямами, червоними від вина й від провини. Хотіла б я знати, чим ще живляться люди (крім своїх надій). Усі показують так, наче всі гроші вони вкладають у фотоапарати й у дорогу аудіо- і відеотехніку. Незабаром у їхніх будинках для життя не залишиться місця. Усе минуло, коли відбувся сам акт придбання речі, але ніщо не завершене, інакше б її тут більше не було. Бо ж і грабіжникам, які вламуються в будинок, треба чимось бавитися.

Чоловік чекає, поки в ньому закипить вода. Потім він кидає в окріп дружину, перше стягнувши з неї халат. Поперечина його семафора піднялася, траса вільна. І все танцює під його сигнальну дудку. Він штрикає лоно дружині. Підбадьорювати його не треба, він і так бадьорий. Здається, ніби його член ніяк не може заспокоїтися, бо в її дірі, можливо, вже попорався хтось інший і спаскудив її дно шматком своєї ковбаси. Чоловік у люті заздалегідь розтрачує себе й розбазарює своє добро, забагато енергії йде в крик, склепіння його тіла тремтять. На вулиці все під гнітом льоду й снігу. Природа загалом дає цьому раду сама, щоправда, іноді їй потрібно допомогти, щоб вона в тиші й спокої могла поглинати те, що їй належиться за нашим столом. Чоловік вологим дощем проливається в жінку спереду і ззаду, мотаючи її навсібіч. Він щосили вибиває пил із маленьких матраців її грудей. Кілька кілограмів його добра важкі мов камінь. Він безстрашно засипає жінку з головою грубим скаллям і мандрує по ній туди-сюди, спираючись ногами на міцний ґрунт.

Заспаній дитині, яка щойно прокинулася, не варто так смикати ручку дверей у ванну кімнату, інакше її виплеснуть разом з водою. Чоловік із силою відкидає голову жінки назад, так різко, що вона скрикує від болю. Його цвіркун пильнує, тож його замикають у клітку рота, там йому дуже зручно, він пурхає туди й сюди без докору сумління, поки в горлі жінки раптом не виникають спазми, не лунає шум прибою й хвиля слизу не повзе по її передку, стікаючи донизу по тремтливих склепіннях калитки. Тут уже нічого не вдієш. Він рятується втечею з її глотки й нахиляє дружину над ванною. Член його стоїть, як товстий очерет, навколо її ложа, у яке його нарешті вкладають. Чоловік стусує дзвони її грудей, алкоголь випливає з неї, як вода, а зі шпари вилітають великі краплі. Ні, пан директор не дозволить жінці так просто випасти з його гнізда. Хай вона не прислухається до своїх почуттів, а слухається його.

Жінка всього на кілька хвилин з’явилася на арені, де вчаться плавати споживачі. Тепер вона сидить у ванні, заповненій водою, і її намилюють. Халат її давно зім’ятий, його чистять, кроять і гладять. Під час миття й розтирання чоловік вириває в дружини із лона цілі жмутки волосся. Він упивається нігтями в зябра її воріт й намиленими пальцями пірнає в глибини, куди він недавно витрусив уміст свого величезного пакета. Вона верещить і відбивається, бо їй сильно пече! Груди, на гілках яких колишуться бажання, він обстежує, шукаючи сліди, залишені кимсь іншим, він крутить соски, затиснувши їх пальцями й знову потихеньку відпускаючи. Ґудзички грудей дивляться на нас своїми холодними очима. Важко прислужити панам, хоч би ти була самою королевою. Уже чутне побрязкування моторошних посудин, які мимоволі приймають вміст чоловіків. І зі свистом розчиняються двері зали чекання перед купою кісток безробітного люду. Ми навчимося справлятись і з цими потоками.

10

Нехай вони спочивають у безпеці й мирі. Однак колись на них упаде сонячне світло, що проникає крізь усі їхні тілесні звивини: вони дещо можуть із того, для чого годиться тіло! Вони можуть зірвати із себе капелюха й декількома ударами весел перетнути один одного. Їхнє житло наче на небесах, і перш ніж вони в кілька стрибків, подібно до гепарда, доберуться до водопою сильних світу сього, вони вже встигають кілька разів спаруватись, немов пил, який ширяє в сонячному промені. Отож-бо. Навіщо тоді вони одне одному й пестять себе водою й душовими емоціями, наче їх слід долучити до святих? Кожен куточок їхнього тіла наповнено любов’ю й повагою з боку партнера. Вони немов селяни-поденники, що діють виконробові на нерви, бо на роботі постійно засинають, б’ють свою худобину, перерізують їй горлянку й натягають їй шкуру на вуха так само, як це вже разів сто робили з ними самими. Дрібний селянин виходить із хліва у ґумових чоботях, гарні черевики залишилися вдома у вродливої дружини, що миє пахви над тазиком. З рукава його куртки капає кров кролика, з яким так любили гратися діти. Проте і цей чоловік, який з’явився на світ, аби жити, зовні дуже приязний у кущах, куди він затяг із танцмайданчика дівицю, яка майже не зауважує, від чого вона відбивається.

Але ті, хто живе на світлі, що пробивається крізь жалюзі, — у них усе цілком інакше: вони найкраще ставляться одне до одного, навіть якщо дозволяють часові тихо розмазуватися по їхніх тілах. Часу не вдається розглянути, він — сонцезахисний крем сотворіння, в якому деякі люди, що стережуться прямого проміння, любісінько й комфортно зберігаються. Жінок, подібних до зображеної тут на фотографії, час поминув, не залишаючи на них слідів, він зберігається у скрині під замком, куди чоловік ховає його задля власної