Леонід Григорович Кононович - Довга ніч над Сунжею, Леонід Григорович Кононович

Якби загін оточила така кількість спецназу, то нас виполонили б за двітри хвилини.

І на додачу до всього в тій колотнечі десь загубився Ронні…

В руїнах багатоповерхового будинку металічно клацнув постріл.

Чуття не зрадило мене: за якусь мить до того, як палець снайпера зігнувся на спусковій скобі, я повалився долілиць, і куля свиснула над краєм цегляного муру, — з таким звуком, наче луснула повітряна куля.

Сніг повалив справжнісінькою лавиною. Було трохи вище нуля, й погода стояла, — ні те ні се, мокрінь та й годі.

Стрілянина в сусідньому кварталі потроху вщухала. Наближалася ніч, і бойові дії згорталися. Надходила пора локальних операцій, — вилазок у тил противника, сутичок між розвідгрупами, окремих ударів по особливо важливих позиціях. Якщо цієї ночі не буде наступу, то, може, мені й пощастить дістатися в розташування дудаєвців.

Може, і цей снайпер кине вистежувати мене та забереться під три чорти…

Сніг падав і падав. Хотілося пити. Я перевернувся на спину й став ловити ротом сніжинки. Уздовж вулиці, котра проглядалася з цієї місцини, бовваніли розтрощені будинки, — декотрі рознесло до самісінького фундаменту, од інших лишилися уламки панельних стін з чорними дірами вікон, ще інші обвалилися, геть захарастивши проїжджу частину… Навіть дерев не було, — коло тротуарів стирчали розщеплені стовбури, а декотрі мали такий вигляд, наче їх кусала й гризла якась великанська потвора.

І видно було, як за містом горять нафтові промисли, викидаючи в небо гігантські шлейфи чорного диму…

Цієї ночі мені треба було дістатися Сунжі й форсувати її. Там, на протилежному березі, закріпилися дудаєвці, котрих на днях вибили з президентського палацу.

Я насторожився. По тому хутко перевернувся на живіт і став наслухати.

Не було жодного сумніву: снайпер забрався геть. Діткливе гостре почуття, що на тебе дивляться через приціл, безслідно щезло. Все ще наслухаючи, я підняв голову — і зненацька втямив, чому ця худобина покинула свою позицію.

У небі, наростаючи, зближалося пульсуюче громохке ревисько вертольотів.

Ох, дідько б вас узяв! — подумав я, безпорадно озираючись. Оце влип!.. Гуркіт двигунів усе зближався й зближався — аж раптом немов би звалився на мене, навпіл розколюючи небо, й задерши голову, я навіч уздрів, як знижуючись виринають із брудних снігових хмар ці величезні сталеві чудовиська, почув надсадний свист їхніх гвинтів, од якого вібрує самісінький простір, і одночасно, за якоюсь незбагненною асоціацією, це видовисько немов би наклалося на подібну картину, котру спостерігав я десять років тому за тисячі кілометрів звідси: розпечена сірожовта пустеля, далекі сині контури гірських хребтів — й бруднозелені плямисті машини, котрі зависли в повітрі, поливаючи вогнем нагромадження глиняних будиночків на березі сонної річки з каламутною водою…

… а по тому асоціація неначе б вимкнулася, й я побачив їх широким планом, оці кляті Мі24, страшні покручі літака й вертольота, котрі зависли на тлі зимового неба, — а відтак один з вертольотів харкнув довгою стягою темного диму, й будинок, який бовванів за два квартали звідси, підлетів у повітря, а тоді поволі став розпадатися на кавалки.

Мені не доводилося перебувати в зоні ракетного удару авіації, — у Афганістані я тільки здалеку наглядав, як оці кляті «вертушки» трощать позиції муджагідів, і треба сказати, навіть на віддалі од того було не по собі. Нині ж вертольоти вдарили одночасно, й з першим же вибухом я втратив голову. Люди добрі, адже бойовий вертоліт — це точна техніка, котра іменується зброєю! На його виготовлення та обслуговування витрачаються астрономічні суми грошей, так що його робота завжди бездоганна й дає максимальний ефект. Яким крутим ти не був би, а проти ракети, котра в епіцентрі вибуху дає температуру в кілька тисяч градусів, ти нічогісінько не вдієш. Яким сміливим ти себе не вважав би, а потрапивши в зону вогню, котрий ведеться з Мі24, ти усвідомлюєш, наскільки мало важить людина взагалі, а далі й цілком втрачаєш тяму, — звичайно, якщо до того тебе ще не рознесло на клапті…

Нерви в мене таки здали: коли свист й ревисько цих механічних монстрів, наростаючи, врешті решт сягло апогею і враження стало таке, наче самісіньке небо звалилося тобі на голову, я зірвався на ноги. Певна річ, це було найдурнішим з усього, що можна було вчинити у тій ситуації, — не здужав я пробігти й сотні кроків, як земля під ногами зненацька перехнябилася і світ в очах почорнів, розпадаючись на міріади уламків.

На мене ллялася вода. Це був справжнісінький водоспад: вода затікала у вуха, просякала крізь грубу тканину джинсової куртки, — аж нарешті потрапила в носа і я пирхнув, а тоді храпко закашлявся.

— Живий, чи що? — поспиталися поруч.

— Дідько його не візьме! — озвався другий голос, просто наді мною. — Диви, який бугаяка, — такого кувалдою валить треба!

— Та й то хрін завалиш! — гигикнув перший. — Эй ты, подъем!

Я розплющив очі. Побачив: два грубі черевики армійського зразка, котрі стоять в брудній калюжі. Зненацька вони відступили, а тоді й геть сховалися з поля зору.

— Подъем, сказали тебе! Не понял команду, э?

Я завовтузився, шукаючи якоїсь опори, — але в сей же мент мене безцеремонно згребли за барки й ривком поставили на ноги.

Якесь дворище, зусебіч обнесене бетоновою огорожею. Кроків за десять — бетеер, ввесь у бруднозелених маскувальних плямах. Трохи далі цегляна споруда, — чи то ангар, чи промисловий корпус. Вхід забарикадовано бетонними блоками й мішками з піском.

— Руки!.. — скомандував той же голос. — Руки, говорю!

На зап'ястях клацнули наручники. Я безтямно глянув на них і струснув головою.

— Ты обыскал его? — поспиталися збоку.

— Да, еще на месте… — відказав другий. І до мене: — Пошёл!

Перед очима пливло. Контузія чи що, подумав я, простуючи поміж двома зарізяками в бронежилетах. Ми обігнули цегляну споруду, й один з конвоїрів розчахнув залізні двері, котрі провадили в підвал. Затим дав мені такого стусана, що я не вдержався на ногах і сторчголов загримів по східцях.