Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

чи то констатував капітан.

Засмужний кивнув головою.

– Добре, тоді нам буде легше порозумітися, – чомусь зрадів офіцер. – Послухайте, Теодоре, я чогось не розумію.

– Чого саме, пане капітане? – запитав Теодор.

– Який ідіот наказав вас заарештувати?

– Не розумію.

– Я можу зрозуміти, чому тут сидять інші. Москвофіли, члени їхньої партії, як-не-як вороги цісаря. А ви… Ви володієте німецькою мовою краще, аніж деякі безграмотні чиновники у міністерстві, ви служили в елітних військах. Я сам служив лише в уланах. Нагороджені хрестом цісаря. Чому вас заарештували? Хто це зробив?

– Намісник Львова, – повідомив Теодор.

Капітан не відповів. Засмужний подумав було, що той злякався, що непрямо обізвав високого чиновника ідіотом, але Ремек лише повідомив:

– Вчора наші війська залишили Львів.

Ця звістка – неначе обухом по голові. Теодор ще не встиг опам’ятатися, а капітан Ремек запитав:

– Ви розумієте, що це може для вас значити?

Теодор Засмужний не розумів, у чому чесно признався.

– Це значить, що територія, на якій ви проживали і з якої вас забрали в тюрму за підозрою у шпигунстві на користь Росії (правда це чи ні, не важливо), окупована тою самою Росією. Боюся, що ставлення до вас відтепер зміниться. Хоч я і лояльно ставлюся до вас, русинів, ви маєте зрозуміти, що наді мною є начальство, яке не поділяє моїх думок.

Виходило так неначе капітан виправдовувався перед в’язнем за майбутні незручності.

– Але я хочу сказати, що ми, чехи, ставимося до русинів добре.

І це було правдою. За майже місяць перебування тут жоден охоронець-чех не дозволив собі нагрубити в’язням. Мало того, дізнавшись, що поруч мучаться брати-русини, місцеві жінки приходили під ворота тюрми і приносили їжу і чистий одяг.

А капітан продовжував:

– Чи є у вас якісь побажання чи скарги?

Теодор задумався.

– Так, якщо можна, – сказав він.

– Я вас слухаю.

Капітан відкрив зошит, щоб записати.

– Пане капітане! У мене закінчився тютюн, а курити страх як хочеться.

– І все? – здивувався Ремек. – Оце і все ваше прохання? Ви не хочете написати додому листа?

– Куди? – тільки й запитав Засмужний.

Офіцер хотів було здивуватися ще раз, але раптом згадав, що і писати в’язням нікуди: їхня домівка опинилася за лінією фронту.

Теодор повертався у камеру тією самою дорогою у більшій задумі, ніж раніше. Зміну у його поведінці помітили і співкамерники. Вони, звісно, захотіли дізнатися про причину зміни настрою товариша.

Засмужний розповів про свою розмову з капітаном. Як і його самого, звістка про здачу Львова всіх шокувала. І справа була не в тому, що австрійська армія відступала. Інше хвилювало бранців. Коли раніше вони, хоч і вивезені на захід і запроторені за товсті стіни Терезіна, все ж були з рідними, що залишилися вдома, в одній країні, тепер же їх розділяли ощетинена вогняна лінія фронту. Про свою долю в’язні не думали.

А зовні нічого і не змінилося. Побудка, такий-сякий туалет, сніданок, вранішня перекличка на плацу тюрми, повернення назад у камеру, обід, вечеря, сон, – і море вільного часу, якого просто нікуди було діти. В’язні вже почали навіть звикати до свого становища. Довгими осінніми вечорами стіни камери чули журливу пісню ув’язнених галичан:

Ой, цісарю, цісароньку, Нащо нас карбуєш? За яку провину в тюрмах Мучиш і мордуєш? Ой, скажи нам, цісароньку, Чим ми провинились? За що в мурах і болоті Ми тут опинились?

Десь з середини жовтня навіть перестали викликати на допити. Напевне, тюремному начальству стало зрозуміло, що ніхто не має наміру розбиратися у справах русинських москвофілів, а самі виявляти ініціативу вони не хотіли. Складалося враження, що про Терезін забули: нових в’язнів не присилали, бо було нікуди, старих не турбували, щоб не створювати собі проблем.

Починаючи з листопада, в’язні почали отримувати газети. Правда, це була преса тижневої, а то й двотижневої давності, вже читана-перечитана іншими, але це було слово. Хоч і з запізненням, але новини все-таки доходили у камери.

Газети були німецькою та чеською мовами, тому у камері був постійний попит на Засмужного і Осьміловського. Саме читання звичайно відбувалося вдень. Вночі камера не освітлювалася.

Так в’язні дізналися, що військові дії відбуваються по всій Європі, що у війну на боці Австро-Угорщини, крім Німеччини, вступила Османська імперія і що проти них воюють Росія, Англія, Франція. Звичайно, газети не висвітлювали всі події на фронтах, майже не писали про поразки цісарської армії і, навпаки, дуже широко оповідали про втрати російського війська. Було дивно, що з такою кількістю перемог Австро-Угорщина умудрилася відступити аж за Перемишль. Саме місто, проте, продовжувало оборонятися, незважаючи на облогу. Газети підносили коменданта фортеці Германа фон Кусманека, називаючи його «Левом Перемишля».

Хоч галичани і потрапили у в’язницю завдяки старанням віденського уряду, вони все ж щиро переживали за невдачі своєї армії. Це і не було дивним. Більшість чоловіків у свій час проходили військову службу, і це не могло не позначитися на їхній свідомості. Мало того, дехто допитувався «драгоманів» Засмужного і Осьміловського, чи не згадується у газеті той чи інший полк. Звичайно, більшість шукала згадки про вісімдесят дев’ятий піхотний, де свого часу проходила службу.

Якщо більшість в’язнів лише слухала новини, то Теодор старався їх оцінити. Він розумів, що події на фронтах розвиваються зовсім не так, як хотілося б генералітету у Відні і на що, зрештою, сподівалися всі. Затиснені між двома фронтами зі сходу і заходу, центральні держави, здавалося, з останніх сил стримували натиск ворога. Ще одне помітив Засмужний. Декілька разів він прочитав у газетах словосполучення «окопна війна». Спочатку він не зрозумів, про що йде мова. Ні про що подібне під час служби у драгунах він не чув. А окопна війна тривала повсюдно. У деяких газетах були поміщені фотографії шанців, де воювали, жили і помирали солдати. Уявивши, що це могло чекати і його, Теодор якось спокійніше сприймав своє теперішнє становище.

Але навіть така аж ніяк не ідилічна картина закінчилася сьомого грудня. Із самого ранку за подвійними дверима камери в’язні почули голосні команди, тупотіння сотень ніг, здавлені крики. Нічого не розуміючи, але не чекаючи нічого хорошого, мешканці камери номер двадцять шість приготувалися до несподіванок. Вони заздалегідь поклали поруч себе свої мішки і сумки і стали чекати. І вчасно. Двері камери раптом відчинилися, і у проході виникла постать незнайомого наглядача. Він окинув поглядом принишклих в’язнів і німецькою мовою наказав усім виходити.

– Schnell!

Що означало це «Schnell!», в’язні зрозуміли, коли опинилися в коридорі. Уздовж стін на відстані трьох кроків один від одного стояли наглядачі і дубинками раз у раз підганяли повільних. Щоб не потрапити під удари,