Валерій Павлович Лапікура - Поїзд, що зник

- А ти май терпіння слухати. Розумієш, у нас із ним ситуація подібна була. Його в армії прийняли до партії. Святе діло, особливо для кар’єри. Ну я, ти пам’ятаєш, встряв у цю організацію ще в Університеті. От наша рідна партія і мобілізувала нас обох ще раз: прямою дорогою одразу після армійського дембеля - до міліції. Тільки мене в розшук, а його - в аеропорт. Зустрічати злочинців біля трапу літака. Якщо серйозно, в теорії, задум був непоганий. Бо, як я тобі вже казав, злочинець, котрий себе поважає, після серйозного епізоду не відлежується у швагра на хуторі Козюльки. Він хапає квиток і летить через увесь Радянський Союз, бажано з пересадками, туди, де побільше народу. Що ж виходить на практиці? Доки оголосять всесоюзний розшук, доки відіб’ють і приймуть радіограми, то злочинець уже встиг забігти якомога далі від території, підконтрольної транспортній міліції. Він уже десь ближче до нас - міських сискарів циганочку з виходом витанцьовує.

Повертаюся до однокурсника. Дзвонить він мені з «Жулян» і криком кричить:

- Олексо, рятуй, складний випадок!

А я йому, щоправда, ввічливо, але з підтекстом:

- Якщо ти щодо громадянки Піпкіної, вона ж Череповська, вона ж Козловська, вона ж Тетяна Титаренко, вона ж Лебеденко, - волосся коротке, але може відрости, пофарбована у чорний колір, але може бути перефарбована у інші кольори, - так ти даремно займаєш службовий телефон.

Від автора: в цій історії наведені цитати зі справжніх радіограм, які в ті роки приходили в аеропорт «Жуляни» на адресу транспортної міліції.

Олекса Сирота:

- Твої колеги, - продовжую я, але вже єхидно, - оті Козлови, а точніше - Мудакови зеленого поняття не мають про ази розшуку. Краще б читали до кінця дані зі всесоюзної картотеки. Там чітко написано: Тетяна Володимирівна, вона ж Олена Миколаївна, літаків боїться. Користується виключно залізничним транспортом. Хай твої колеги зі станції «Київ-пасажирський» замість вокзальних повій по шпалах ганять, прочешуть кімнату матері і дитини. Бо ця падлюка «на довірі» саме там краде!

- Ні, - каже авіаційний колега, - я не про Піпкіну. У мене справді проблема.

- Та яка проблема? Цигани літак вкрали? Так вони його в утиль здали, щоби за талончик «Королеву Марго» купити.

- Олексо, мені не до жартів. Допоможи! З мене кава. Щоправда, розчинна, але велика нерозкрита банка. А потім, я машину пришлю. Якщо згоден, підскоч на Хрещатик до нашої Управи. Побачиш «рафік», - то по тебе. Доїдеш з комфортом. А то переведешся в таку спеку на сухофрукт.

Що було робити? Справді, липень, спека, сорочка мокра, вітру немає, вентилятор перегорів, новий обіцяють у грудні, холодильник не обіцяють взагалі… тому я нахабно так кажу:

- А до нашої Управи виїзд подати - слабо?

- Олексо, ти що? Ваші даішники нашому водилі вже дві дірки в талоні проколупали.

- Не бійсь, виручимо. Сам вийду зустрічати.

Зійшлись на компромісі: мене забрали на площі Калініна з-під поштамту. І поїхав я у «Жуляни».

Колега не підвів, банку з кавою мені одразу в зуби, а велику чашку укоханого напою поставив переді мною на стіл. Кава хоч і гаряча, але спрагу вгамувала. За перекуром я колегу піддражнюю:

- Я так гадаю, що раз приятель нарешті побажав мене побачити, значить це не благий намір пригостити мене моїм улюбленим напоєм, а, видати, щось сталося. Та й казенний транспорт надаремне не ганяють. Колись, відмінник!

Але відмінник колотися не поспішає, йому спершу треба в жилетку поплакатися:

- Що таке аеропорт влітку - ти знаєш. Якщо забув - сходи подивись. Жінки кричать, діти плачуть, ветерани матюкаються в усіх напрямах і вимагають начальника аеропорту, мужчини біля кас хапають один одного за петельки. Циганки народ дурять, циганчата підкрадають по-дрібному, професіонали тирять по-крупному. Тільки «юнкерсів» над головою не вистачає, а решта вже є. Дурдом!

- А ти переведись до нашого моргу, що на Оранжерейній. Там по-перше, завжди прохолодно, по-друге, доплата «за вредність», а головне - клієнтура спокійна. Ніхто не кричить, не матюкається, поза чергою не преться, ну і за петельки не хапає.

- Не хапає, кажеш? Зараз! Працював я на Оранжерейній - ще студентом підробляв. Якось зимового ранку приходжу на зміну, а напарник каже: до нас вночі відомого артиста привезли. На вулиці підібрали - впився вусмерть. Хочеш глянути? Біля вікна лежить, заслужений! А як грав!

Я, дурень молодий, підійшов, нахилився, а покійник як підскочить і хап мене - якраз за петельки! Виявилося, що він не помер, а переохолодився в кучугурі. А у нас відігрівся, прокинувся і подумав, що він у витверезнику, бо ж голий. І лише коли я свідомість втратив, до нього теж дійшло, де він. «Швидку» вже нам обом викликали.

- Припини проливати сльози в мою неіснуючу жилетку. Злякався «висяка» - так і кажи. Ближче до діла.

- Тільки не треба мене звинувачувать у відсутності професійної гордості, бо пошлю подалі. І каву заберу. До діла - то й до діла! Якийсь час тому наш міліцейський сержант помічає у цьому тирлищі цікаву пару. Жінка ще молода, але вже не пацанка, без особливих прикмет. Струнка, худорлява брюнетка з короткою зачіскою - от і все. З нею мужчина - солідний, років п’ятдесят, зодягнений в трійку, хоча й спекота. Чорнява його не стільки