Джеймс Дашнер - Випробування вогнем

— Терезо, — промовив Томас, — я знайду тебе.

Тепер уже йому на очі накотилися сльози; він розвернувся і вибіг надвір.

Мружачись крізь сльози, Томас видибав з будинку, в якому вже не світилося. Повернувшись до глейдерів, він не схотів відповідати на питання, сказав лишень, що треба тікати якнайдалі та якнайшвидше. Згодом він усе пояснить. А зараз їхні життя в небезпеці.

Він нікого не чекав. Навіть не запропонував Арисові замість нього понести мішок з харчами. Він просто рушив у напрямку міста — спершу бігом, а потім перейшов на ступу. Томас не хотів нікого бачити і нічого знати. Втеча від Терези стала для нього найважчим випробуванням. Втрата пам’яті, Глейд, Лабіринт, битва з гріверами, Чакова смерть — усе це не порівняється з болем від того, що він добровільно залишив її.

Тереза тут. Томас обіймав її. Вони знову були разом.

Вони цілувалися, і Томас відчував таке, що вже вважав неможливим.

А тепер він тікає. Полишає її.

З грудей вихопилися здавлені схлипи. Томас застогнав, і голос його тріснув. У серці палав біль, хотілося впасти на землю і просто здатися. Охоплений жалем до себе, Томас відчував спокусу повернутися. Тільки він не міг зрадити Терезу й не зробити, як вона веліла, — а потім він дотримається обіцянки та знайде її.

Тереза бодай жива. Бодай жива.

Ось що повторював про себе Томас. Ось як змушував себе бігти далі.

Вона жива.

Але тіло довго не витримало. За деякий час — години за дві, може, за три — Томас зупинився. Здавалося, ступить іще крок — і серце вибухне у грудях. Томас обернувся і побачив тіні: інші глейдери добряче відстали. Жадібно ковтаючи сухе повітря, він опустився навколішки й уперся в стегна долонями, чекаючи на інших.

Першим його наздогнав Мінхо. Тільки-но займалося на світ, але й у такому присмерку було видно, що ватажок незадоволений. Мінхо тричі обійшов навколо Томаса і вигукнув:

— Що… Навіщо… Що за гнилий ідіотизм, Томасе?

Але Томасу розмовляти не хотілося. Ні про що.

Не дочекавшись відповіді, Мінхо опустився навколішки поруч.

— Що це ти вигадав? Вийшов собі просто й помчав геть. Нічого не сказав… Ми так не робимо, баклан, — Мінхо, хекаючи, сів на пісок і похитав головою.

— Пробач, — пробурмотів Томас. — Просто мені було трохи важко.

Аж ось приспіла й решта глейдерів. Хтось зігнувся, намагаючись віддихатися, інші підійшли ближче, щоб чути розмову Томаса й Мінхо. Ньют теж став поруч, але при цьому вважав за краще не втручатися — надав Мінхо свободу докопуватися до причини дивної Томасової поведінки.

— Важко? — перепитав Мінхо. — 3 ким ти там зустрівся? Що тобі сказали?

Томас не мав вибору: зараз не можна приховувати від товаришів правду.

— Це була… Тереза.

Томас очікував охкання, здивованих вигуків чи звинувачень у брехні, та у відповідь запала тиша — можна було навіть розчути, як свистять у пустелі досвітні вітри.

— Що? — нарешті вигукнув Мінхо. — Ти серйозно?

У відповідь Томас кивнув, тупо дивлячись на трикутний камінчик у піску. За останні кілька хвилин помітно посвітлішало.

— І ти покинув її? — приголомшено запитав Мінхо. — Чувак, не мовчи, розповідай.

Хай як було боляче, хай як краялося серце на саму згадку про Терезу, Томас усе розповів. Як він упізнав Терезу, як вона тремтіла, як поводилася достоту мов Галлі перед убивством Чака, як застерегла його триматися від неї подалі. І тільки про поцілунок Томас промовчав.

— Ого, — втомлено видихнув Мінхо, підсумувавши розповідь одним влучним словом.

Минуло кілька хвилин. Вітер шелестів по землі, а на обрії, позначаючи світанок, здіймалася жовтогаряча баня сонця. Всі мовчали. Хтось сопів, хтось покашлював або важко дихав. Хтось пив воду з пакета. За ніч місто наче виросло: ряди будинків простяглися до безхмарного пурпурового неба. Ще день чи два — і глейдери досягнуть міста.

— Це була якась пастка, — промовив нарешті Томас. — Не знаю, що сталося б і скільки б наших загинуло… Напевно, всі. Тереза порушила план і врятувала нас. Її наче запрограмували, і вона… — Томас судомно ковтнув, — вона точно за це поплатиться.

Мінхо поклав руку йому на плече.

— Чувак, якби цей гнилий «БЕЗУМ» хотів прикінчити Терезу, вона вже гнила б під купою каміння. Вона крута, а можливо, навіть крутіша за багатьох. Вона вціліє.

Набравши повні груди повітря, Томас видихнув. Почувався він уже ліпше. Неймовірно, але йому і справді стало легше. Мінхо правду каже.

— Я знаю. Так, я це знаю.

Мінхо звівся на ноги.

— Ми мали зробити привал ще кілька годин тому і поспати. Та дякуючи панові Пустельному Бігуну, — він дав Томасу запотиличника, — пробігали, хай йому грець, аж поки кляте сонце не зійшло. Та все одно я гадаю, що відпочити треба. Під простирадлами, але поспати слід спробувати.

Для Томаса це не стало проблемою. Заплющивши повіки, які від