Патриція Хайсміт - Талановитий містер Ріплі

— Allora?[26] — нетерпляче запитав Том.

Чоловік підійняв келих солодкого мартіні й відпив.

— Робота-то є, але я сумніваюся, що твій приятель підходить для неї.

Том кинув погляд на Дікі. Той уважно дивився на італійця, з тією нейтральною посмішкою, яка раптово видалася Тому презирливою.

— Ну, принаймні тепер ти знаєш, що я казав правду! — Том звернувся до Дікі.

— Гм-м, — протягнув Дікі, не зводячи погляду з чоловіка, ніби той був якимось цікавим звіром, якого він міг би вбити, варто тільки захотіти.

Дікі міг звернутися до чоловіка італійською, але не зронив жодного слова. Ще три тижні тому, подумав Том, Дікі залюбки погодився б на його пропозицію. То чому ж зараз він сидів, наче який донощик або детектив, що чекає на підкріплення, аби заарештувати італійця?

— Ну, — врешті озвався Том, — тепер ти бачиш, що я казав правду?

Дікі повернувся до нього.

— Про роботу? Та звідки мені знати?

Том вичікувально глянув на італійця.

Той тільки знизав плечима.

— То нам навіть нема потреби обговорювати деталі? — запитав він італійською.

— Ні, — відказав Том. Його кров закипала від нестримної люті, його починало трусити. Він страшенно сердився на Дікі, який зверхньо дивився на брудні нігті італійця, засмальцьований комір його сорочки, його незугарне темне обличчя, нещодавно поголене, але добре не вмите, так, що його шкіра була світлішою у тому місці, де раніше була борода. Однак темні очі чоловіка були холодні, хоча й добродушні, і випромінювали більше сили, ніж очі самого Дікі. Томові забракло повітря. Він розумів, що не зможе висловити італійською усього, що мав на думці, а йому так хотілося звернутися до них обох.

— Niente, grazie, Berto[27], — спокійнісінько сказав Дікі офіціанту, який підійшов, аби прийняти їхнє замовлення. Тоді глянув на Тома. — То що, йдемо?

Том підскочив так раптово, що його стілець перекинувся. Він підійняв його, кивнув італійцеві на прощання. Він відчував, що мав би його перепросити, але не міг розтулити свого рота бодай для того, щоб нормально попрощатися. Італієць кивнув у відповідь і посміхнувся. Том вийшов з бару слідом за Дікі та його довгими ногами в білих штанях.

Уже надворі Том сказав:

— Я лише хотів довести тобі, що казав правду. Сподіваюся, ти в цьому переконався.

— Ну добре, нехай так, — посміхаючись, відказав Дікі. — Яка муха тебе вкусила?

— Це тебе яка муха вкусила? — заперечив Том.

— Той чолов’яга — пройдисвіт. Ти це хотів почути? От і маєш.

— Чому ти завжди такий зверхній? Що він тобі зробив?

— То я мав упасти перед ним на коліна? Я зустрічав не одного пройдисвіта. У Монджибелло ними аж кишить. — Дікі насупив світлі брови. — Що з тобою, в біса, відбувається? Ти хочеш пристати на його божевільну пропозицію? Уперед!

— Навіть якби хотів, то тепер не можу. А все через твою поведінку.

Дікі зупинився посеред дороги та глянув на нього. Вони сперечалися так голосно, що кілька людей уже витріщалися на них.

— Ми могли б на славу розважитись, — сказав Том, — але ти сприйняв усе по-іншому. Місяць тому, коли ми їздили до Рима, ти й сам сказав би, що це незлецька забава.

— Е ні, — Дікі похитав головою. — Дуже сумніваюся.

Розчарування й неспроможність висловити свої думки були для Тома нестерпними. Та ще й усі на них витріщалися. Він примусив себе зрушити з місця. Спочатку йшов повільно, дрібними кроками, доки не впевнився, що Дікі йде разом із ним. На обличчі Дікі все ще тримався здивовано-підозріливий вираз — Том знав, що Дікі спантеличила його реакція. Том хотів усе пояснити, хотів достукатися до Дікі, аби він зрозумів його й відчув те, що відчував він. Том хотів, щоб Дікі знову став таким, як місяць тому.

— Це все через твою поведінку, — озвався Том. — Не варто було так поводитися. Той італієць нічого тобі не зробив.

— Та він же клятий пройдисвіт! — різко заперечив Дікі. — На Бога, повертайся до бару, якщо він так тобі сподобався. Ти не зобов’язаний робити все по-моєму!

Том зупинився. Враз йому страшенно захотілось повернутися, не обов’язково до італійця, головне — кудись подалі від Дікі. Та раптово його напруга спала. Він розслабив затерплі плечі, його дихання пришвидшилося й ривками виривалося з рота. Він хотів було сказати: «Добре, Дікі», аби якось залагодити цю суперечку, аби Дікі забув про цю історію, однак язик його не слухався. Том вдивлявся у блакитні очі Дікі під усе ще насупленими, вигорілими на сонці бровами — блискучі й порожні, наче дві застиглі блакитні калюжки з чорними цятками посередині, вони були байдужі, ніби Том нічого для них не значив. Кажуть, що очі — дзеркало душі, в якому можна розгледіти справжні почуття, як-от кохання. Тільки зазирнувши