Гюнтер Грасс - Моє сторіччя

час допиту. На будь-яке запитання відповідав рядками з віршів, мабуть, своїх власних, але й Шіллера:

Якщо життям не ризикнеш, життєву битву ти програєш[27].

І хоча йому вибили чимало зубів, він цитував бездоганно, як на сцені. Це було, з одного боку, комічно, але з іншого… А ще мене дратувало пенсне на його єврейському носі… І ще більше — тріщини в обох скельцях окулярів.

…І ця незмінна посмішка після кожної цитати…

Врешті я дав Мюзаму сорок вісім годин і порадив за цей час учинити самогубство. Це було би найчистіше рішення.

Але, на жаль, він не зробив нам такого подарунка. Тож довелося задіяти Шталькопфа. Здається, він утопив його в унітазі. Я не хотів розпитувати про деталі. Ну й прогорів на цьому. Ясна річ, потім важко було представити це як самогубство. Бо ж руки були нетипово зведені судомою. І язик нам так і не вдалося витягнути. Та й вузол на шнурку був зав’язаний надто вже вміло. Мюзам так би не зміг. А потім цей ідіот Шталькопф зробив ще одну дурницю, коли під час ранкової переклички вигукнув:

— Євреї — до відрізання — кроком руш!

Це, звісно, миттю розлетілося як плітка. Звичайно, лікарі відразу розпізнали імітацію самогубства. А невдовзі я отримав від бригадного фюрера Айке догану:

— Егарде, ви що, не могли якось акуратніше все зробити?

Із ним важко не погодитися, і цей недогляд нам ще довго пригадували, бо ж ми не змогли змусити глухого єврея ще й замовкнути. Так це переповідали з уст в уста… За кордоном Мюзама оголосили мучеником. Навіть комуністи… А концтабір Оранієнбурґ нам довелося закрити і перевести всіх в’язнів до іншого табору. Я тепер знову в Дахау, думаю, на випробувальному терміні.

1935

Завдяки корпорації «Тевтонія», в якій ще мій батько був «ветераном», я після закінчення медичного факультету отримав можливість асистувати докторові Брьозінґу — теж одному зі старих «тевтонців». Точніше, я допомагав йому здійснювати медичне обслуговування одного з робітничих таборів, що були розбиті в чистому полі під час будівництва першого автобану із Франкфурта-на-Майні до Дармштадта. Відповідно до тодішніх умов, усе там було організовано вкрай примітивно, до того ж серед робітників, які будували ту трасу, а особливо серед землекопів, зустрічалося дуже багато типів, чия асоціальна поведінка призводила до постійних конфліктів. Здійняти бучу або перевернути все догори дриґом — це для них вважалося справою буденною. Тож нашими пацієнтами ставали не лише жертви нещасних випадків на будові, а й постраждалі в різноманітних бійках. Доктор Брьозінґ лікував колоті рани, не питаючи про їхнє походження. Я часто чув, як він казав у таких ситуаціях:

— Але ж, панове, час дуелей мав би вже скінчитися.

Попри це, більшість робітників усе ж поводилися добре і, як правило, відчували вдячність до фюрера, який першого травня тридцять третього року оголосив про початок будівництва мережі автобанів, що об’єднає всю Німеччину та забезпечить працею та засобами існування тисячі молодих людей. Завдяки цьому врешті скінчилося безробіття і для чималої кількості старших чоловіків. Але ця робота для багатьох виявилася занадто важкою. Мабуть, причиною фізичної слабкості часто ставало погане й одноманітне харчування у попередні роки. У кожному разі, ми з доктором Брьозінґом упродовж не такого вже й довгого будівництва дороги змушені були зіткнутися з великою кількістю випадків втрати працездатності з досі невідомих, а тому і не досліджених причин. Доктор Брьозінґ, який був консервативним, але не позбавленим гумору практиком, любив називати це «хворобою землекопів», або ж «хрускотом землекопів».

Симптоми завжди були одні й ті ж: і молоді, і старші робітники під час інтенсивного фізичного навантаження, особливо коли доводилося постійно перекидати лопатою великі об’єми ґрунту, рано чи пізно чули хрускіт між лопатками, що невдовзі переростав у різкий біль, через який працювати далі вони більше не могли. На рентгенівських знімках доктор Брьозінґ знаходив докази так влучно названої ним хвороби: це були тріщини відростків хребців між шийним і грудним відділами — як правило, ламалися перший грудний і сьомий шийний.

Взагалі-то цих людей слід було відразу ж визнати непрацездатними і звільнити, але доктор Брьозінґ зволікав зі звільненнями, хоча той темп робіт, якого вимагало будівельне міністерство, сам же й називав «безвідповідальним», а коли ми спілкувалися наодинці, то й «убивчим», — та в усьому іншому доктор Брьозінґ залишався політично нейтральним. Тож бараки для хворих були постійно переповнені. Він буквально накопичував пацієнтів, чи то для того, щоб дослідити особливості «хвороби землекопів», чи просто аби звернути увагу керівництва на проблему.

Але оскільки, попри це, робочих рук не бракувало, то першу ділянку автобану добудували вчасно. Дев’ятнадцятого травня відбулося урочисте освячення дороги, у присутності фюрера та інших високопоставлених партійних діячів і за участі понад чотирьох тисяч робітників. На жаль, погода була жахливою. З неба падав то дощ, то град. Лише зрідка з’являлося сонце. Та фюрер усе ж їхав уздовж усієї траси, стоячи у відкритому «мерседесі» та вітаючи піднятою догори правицею сотні тисяч людей, що стояли на узбіччі.