Галина Бабич - Професор Шумейко

Та несподівано з району приїхала комісія і заявила на зборах, що подібний промисел «по вредности» дорівнює самогоноварінню. У сусідки Горпини забрали відро черв'яків. «Бізнес», не розкрутившись, згас. Знову односельці змушені були сушити гриби і ягоди, які, Богу дякувати, залюбки купували кияни. Але це буде пізніше. Тоді ж для нас, малечі, шовкова нитка і механізм її творення — це ніби казка, що оживає. Іншої ми не знали. Творчу роботу шовковичного шовкопряда можна поставити в один ряд хіба що із працею бджіл. Отож наробишся, але дивись — ще й добре заробиш, тобто захочеться хоч у неділю відпочити.

Вода, ця річкова купіль, повертала сили. Хто мив і тер себе з усіх боків, хто полоскав шмаття, хто вудив. Молодь — на човнах і... співає. То це в неділю. Поліну з Ядзею запрошено до річки в п'ятницю, після уроків. Хіба відмовишся від таких запросин? Ось і річка, Вовча називається, човник вутлий і з діркою. Треба швидко гребти до другого берега, а там вичерпати воду і назад. Першою попливла Ядзя. Усе як треба — той берег і назад. Черга покататися Полі.

Сьогодні Поліна Олександрівна знає, що часто люди говорять одне, а роблять інше. А тоді. сміливо сіла в човник. Ось і темно-зелена травиця протилежного берега заблищала килимом. Подував легкий вітерець. Дівчинка щасливо усміхалася, ступаючи на зелену м'яку подушку.

Хлопці швиденько вичерпали воду і тієї ж миті погребли назад, залишаючи позад себе на воді білясту смугу. Спочатку Поліна нічого не зрозуміла, вернуться. Чує:

— Так тобі й треба, падлюко!

— Кого це стосувалося? Це ж про мене!

Річка не широка, але глибока, плавати дитина не вміє.

А халамидники регочуться так, аж луна котиться в Кокорі.

— Тепер знатимеш, відміннице, як не давати гарним хлопцям списувати!

Поля плаче, Ядзя на другому березі — також. Спершу вона благала хлопців, навіть страхала батьком-директором. Регочуть. Плачу малого дівча за тим реготом не чути. Спливає час, вже й вечоріє. Бовдури знай собі купаються, пірнають, у пісок замуровують себе, бігають по берегу, знову льопаються у воді.

— Це тобі, Полю, на згадку про вчорашню контрольну! Чуєш, жабо!

Злою радістю помщаються. Полю взяли такі жалі! А з того берега голос:

— Ей ти, відміннице! Незабаром з річки вийде мрець, дядько Степан, що втопився торік. Він щоразу виходить о цій порі!

І знову регіт.

Поліна Олександрівна через багато-багато років чує цей голос і регіт, бачить перед очима тупе і дике єство отих двох, що ненавидять усіма клітинами свого серця й мозку.

А на протилежному березі дівча тремтить і від страху, і від холоду.

— Скажи Вірі Григорівні, що ти не ангел, ти падлюка! Чуєш?

Гуп... гуп... гуп... Мрець-потопельник з'являється...

— Вони злою радістю помщаються мені. помщаються вони, а не я.

— Паць, паць, паць, проклятуща!

Це голос Мотрі Литахи. Кличе додому свинку. Жінка ніколи її не годувала, казала: «Тварюка сама собі знайде харч». Тож свинка бігала куди їй заманеться, паслась усюди: на сусідських грядках (тоді здіймалися сварки і бійки), на вулиці, на березі біля річки. Свинка набирала вагу не тільки травою і лободою — на березі було багато ряски, молюсок.

У Поліни з'явилася надія, коли зачула «паць, паць». Зібравши всі сили, не своїм голосом заволала:

— Тітонько Мотре! Тітонько Мотре!

Та вмить все зрозуміла.

— Сироту обіжать, гицелі! Ану сідайте у те дране барило! Одна нога там, друга — тут!

Поля тільки й пам'ятає, як червоні шорсткі руки тітки Мотрі взяли її і понесли додому.

Раїса Іванівна дуже любила абрикоси. Колись прочитала: «У Тібеті жодна дівчина не вийде заміж за хлопця, на обійсті якого не росте абрикосове дерево».

Як кінець липня — у Києві їх багато — херсонські, вінницькі, броварські, яго-тинські. Невинна чистота і запах жовтавих солодощів — ось що таке херсонські абрикоси, що їх продають на кожному ринку.

— Забереш черевики з майстерні і купиш абрикоси й диню, — наказала стара своєму чоловікові, доктору економічних наук, лузаючи мигдалеві горішки.

Раїса Іванівна справді стара. їй того року виповнилося сімдесят сім. У неї неукраїнські риси смаглявого обличчя, воно подібне більше на калмицьке, ніж на тюркське. Про таких кажуть: нежіночна, некрасива. На ній висіла довга заяложена хламида, вона час од часу розкривалась, і тоді виднілися тонкі сухі ноги. У вухах дорогі сережки. Проте одна деталь з портрета Раїси Іванівни кидалася у вічі: чорне густе волосся, майже без сивини.

Той, кому наказано йти за абрикосами і динею, — чоловік, який молодший