Олексій Михайлович Волков - День відбуття

Він уявив собі печеру чудернацької форми з гладенькими стінами. Що там можна заховати? Цього він збагнути не міг. Якась нісенітниця. Для чого їм туди?

Сергій нерішуче потупцював на місці, думаючи, як вчинити. Судячи з того, що група збирається сама вертатися назад у печери, а не навпаки, Тализіну нічого не загрожує: жилки він не бачив, оскільки мусив іти попереду. Жилку ж тягнув останній. Хоча… Якщо вони задумали щось лихе, то можуть ліквідувати провідника вже на виході, аби про подорож взагалі ніхто не міг дізнатися. Брр… Значить, наступна черга його, Сергія?! Дійсно, сьогодні політ його фантазії меж не знав.

Цікаво, що діється зараз там, у Серці Диявола? Можливо, там щось уже залишили? І діставшись туди, можна розкрити цю таємницю. Він нічим не ризикує. Група рухається зараз у напрямі виходу. Що там? Хоча, з іншого боку, яке йому діло? Він прийшов сюди лише для того, щоб у разі потреби допомогти Валерію, — і все. У нього болить нога. Кілька годин тому він образив дівчину, яка прийшла зустріти з ним Новий рік. Для чого йому це?

Сергій зробив крок у зворотному напрямку. А якщо там дійсно коїться щось надзвичайне, що матиме значення для їхньої з Валерієм подальшої долі? Туди й назад займе півгодини, може, трохи більше. Але у цьому разі він уже гарантовано не зможе наздогнати групу до виходу із Західної сітки. Не зможе обійти їх до Гусячого Горла і, таким чином, дістатися до Головної Зали першим. Доведеться виходити після них. А вони, від’їжджаючи, обов’язково повісять колодку. Тоді не вибратися. А що, як доля Валерія таки вирішуватиметься на виході з печер? Боже, яка нісенітниця, але навіть найменша ймовірність такого — якийсь шанс, можливо, один зі ста…

Сергій роздратовано притулився головою у касці до стіни і заплющив очі. У дурних ваганнях втрачався час. Думки допікали, наче мухи у літню спеку. Відповідного виразу набуло і його обличчя у тьмяних відблисках шахтарського ліхтаря. Гадаючи, у який бік повернути, Сергій навіть уявити не міг, що він насправді вирішує в в цю мить. Інакше цей обридлий вираз давно злетів би з його обличчя, і воно набуло б тих гострих і рішучих рис, які з’являлися на ньому при зустрічі віч-на-віч з досвідченим і дужим суперником, перед тим як закрутитися у стрімкій каруселі двобою. Нам не дано знати наперед, так і Сергій не міг знати, що саме залежало від обраного ним напрямку та тих двадцяти хвилин, що відділяли його від Серця Диявола. Тому, відліпившись від стіни, потупавши в нерішучості на місці, він повернув по ходу групи у напрямку Головної Зали.

Він пройшов кілька кроків, зупинився й обережно потягнув за волосінь. Вона лише напружувалася, але не витягалася. Отже, група відійшла досить далеко. Розстібнувши кишеню, Сергій дістав ніж. Тализіну, який почувався тут наче риба у воді, ця жилка стати у пригоді не могла. Він перетяв жилку й кінець, що вів до Серця Диявола, відніс подалі назад. Другий кінець Сергій почав намотувати на руку, продовжуючи рухатися слідом за групою. Пройшовши зо триста метрів, він відтяв усе, що намоталося, і кинув подалі у якусь бокову розщілину. Що б вони не планували, без нього або Валерія здійснити задуманого тепер не зможуть.

Аби наздогнати групу, Сергій пішов швидше, час від часу вимикаючи ліхтар. Але попереду була лише темрява.

XXIV

Земля раптом здригнулася під ногами, завібрували кам’яні стіни, і відразу — ще раз. Автоматично Сергій вхопився рукою за виступ і присів. Щось посипалося на голову. У повітрі в одну мить заклубочилася пилюка, полізла у ніздрі, очі, залоскотала у горлі. Жовтий промінь шахтарського ліхтаря наче застрягав у ній. Минула лише якась мить, за яку, здавалося, неможливо було збагнути, що сталося, але у свідомості його наче саме намалювалося одне слово: «землетрус». Миттєво згадалися страхітливі новини з Туреччини, а потім і Греції, до яких останнім часом усі наче звикли. «Ось і до нас дійшло», — майнула думка. Чому саме тепер?! Підсвідомо зіщулившись, Сергій чекав нових поштовхів. Ну, зараз… Невже підла доля навмисне чекала, поки він залізе до цієї бездонної кам’яної нори?

Але поштовхів більше не було. Пилюка швидко осідала. Але печери наче заніміли. Він несміливо випростався, ступив кілька кроків тремтячими ногами і майже побіг уперед. Дай Боже, щоб хоч обвалів та руйнувань не було, адже у печерах і без землетрусів траплялися обвали породи. І він пішов уперед, перебираючи рукою по стіні, чим далі, тим помітніше припадаючи на ліву ногу.

Попереду знову заклубочилася пилюка, а під ногами трапилося кілька уламків. Наче передчуваючи щось лихе, закалатало серце. Але картина, що постала перед очами, перевершила найгірші побоювання. Пробиваючи ще густе від пилюки повітря, ліхтар висвітив справжню гору уламків. Починаючись під ногами, вона здіймалася догори і впиралася у кам’яну стелю. Коридор тут просто закінчувався. Наче не вірячи, Сергій наступив ногою на крайні уламки, намагаючись їх поворушити. Невеличкий камінчик упав зверху поруч з ним, а слідом за ним посипалося щось дрібне. Сергій миттєво відійшов назад — обвал міг продовжитися.

Сталося те, чого він так боявся. Більше того, такого він взагалі не передбачав.

Позадкувавши кілька кроків, він кинувся назад, туди, звідки прийшов. Цей завал, на щастя, можна було обійти. Вийшовши до Китайської Гірки, де було розгалуження, він міг піти іншим з чотирьох можливих шляхів, які вели до Гусячого Горла. От, якщо… Сергій навіть зупинився. От якщо другий такий завал утворився в нього за спиною! Це було б пастка.

І тут він ясно усвідомив свою помилку. Жахливу помилку, на яку не мав права спелеолог з його досвідом. Пірнаючи кілька годин тому у західну гілку, він дбав лише про те, щоб залишитися інкогніто. Тому й не з’явилася на стіні зали ще одна відмітка крейдою поруч з тією, що залишив Тализін. І помилка ця могла стати фатальною. Щоправда, він залишив Марині чіткі інструкції на випадок свого зникнення. Якщо він не повернеться до дев’ятої ранку, Марина віддасть однакові листи у найближчий відділок міліції та дружині Тализіна. А що як вона цього не зробить? Що як обидва листи давно лежать у смітнику? Від