Камі Гарсія - Чарівні створіння

він це робив, бігти йому до вечора. І чого він узагалі тиняється за нею?

От нерозумний пес!

Моя пальці завмерли на ручці вхідних дверей. Я не міг їх відчинити. Усе змінилося, перевернулося з ніг на голову, і навіть звична домашня атмосфера не змусить мене про це забути. Голова стала схожою на Аммину сковорідку з омлетом — такий у ній був безлад, і так я почувався весь останній час.

Х-а-р-а-п-у-д. Ось як Амма б мене назвала. Сім літер по горизонталі, синонім до слова «боягуз». Я запевнив Ліну, що немає нічого особливого в тому, що вони хто — відьмаки? Чародії? А не прості собі рибалки, як ми колись із батьком.

Що це все дрібниці.

Та насправді брехун я. Кажу вам, навіть той дурнуватий пес це відчув.

24.ІХ

Останні три ряди

Знаєте такий вираз — «грім з ясного неба»? Дуже влучно. Коли Ліна з’явилася у нас на ґанку у фіолетовій піжамі, мене мов грім з ясного неба вразив.

Я здогадувався, що так станеться. Лишень не міг уявити, як воно.

Відтоді мені хотілося бути або з нею, або на самоті. Так я міг бодай спробувати розкласти все по поличках. Але як же було назвати наші стосунки? Я не міг сказати, що вона моя дівчина, адже ми навіть не зустрічалися. Ще минулого тижня вона б і другом мене не назвала. Хтозна, що вона відчуває до мене, а Саванну в цьому випадку на розвідку не пошлеш. Хай який зв’язок між нами склався, я не хотів ним ризикувати. То чому ж я думав про неї щохвилини? Чому я ставав щасливішим від самого її погляду? Відповідь була зовсім близько, але як я міг знати напевне?

Хлопці про такі речі не розмовляють. Просто лежать мовчки, вражені громом.

* * *

— То що ти пишеш?

Вона згорнула зошит на спіральці, який, здавалося, завжди носила з собою. У середу в нас не було тренувань, тож ми з Ліною сиділи в саду маєтку Ґрінбраєр. Це місце я вже почав вважати «нашим», хоч і не зізнавався в цьому навіть їй. Тут ми знайшли медальйон, тут можна було уникнути перешіптувань і сторонніх очей. Ми начебто зібралися разом робити уроки, але Ліна писала щось у своєму зошиті, а я вже вдев’яте перечитував один і той самий абзац про внутрішню будову атомів. Ми сиділи пліч-о-пліч, але дивилися в різні боки. Я грівся на вечірньому сонці, а Ліна заховалася у тіні порослого мохом дуба.

— Нічого особливо. Просто пишу.

— Добре, можеш мені не казати, — майже не засмутився я.

— Ну… нічого серйозного.

— То скажи.

Ще якусь хвилину вона мовчала, вишкрябуючи щось чорною ручкою на гумовій окантовці кеда.

— Інколи я пишу вірші. Ще змалечку. Це дивно, я знаю.

— Я не думаю, що це дивно. Моя мама писала, тато пише… — (Я відчув, що вона усміхається, навіть не глянувши на неї). — Ну, так, це невдалий приклад, бо мій батько дивак, але ж не через писання.

Я сподівався, що вона простягне мені свої нотатки й дасть щось почитати. Аж ні.

— То можна я щось прочитаю?

— Навряд чи.

Вона знову розгорнула зошит і заходилася писати. Я ж потупився у підручник хімії, прокручуючи у голові фразу, яку й без того відрепетирував сотню разів. Ми були сам-на-сам, сідало сонце, вона писала вірші… якщо й казати про це — то зараз.

— То ти не проти десь погуляти абощо? — запитав я, намагаючись говорити абсолютно спокійно.

— А зараз ми не гуляємо?

Я почав гризти кінчик старої пластикової ложки, яку знайшов у рюкзаку.

— Гуляємо. Тобто… ти не хотіла б кудись сходити?

— Зараз? — Ліна відкусила від солодкого батончика і перекинула ногу на ногу, підсунувшись до мене. Вона запропонувала батончик і мені, але я похитав головою.

— Ні, не зараз. У п’ятницю, наприклад. Можемо піти в кіно.

По цих словах я сховав ложку в підручник і згорнув його.

— Фу, — скривилася Ліна і перегорнула сторінку.

— Ти чого? — запитав я, відчувши, що червонію. «Я ж мав на увазі тільки кіно».

«От бовдуре».

— Я про це, — вказала вона на брудну ложку-закладку.

Хух, зітхнув я.

— Так, негарна звичка. Це від мами.

— Вона любила ложки-виделки?

— Ні, книжки. Вона одночасно бралася читати по два десятки книжок, і потім ми їх знаходили по всьому будинку — на кухонному столі, біля ліжка, у ванні, в машині, в торбах чи стосами біля сходів. А на закладки йшло що завгодно: моя загублена шкарпетка, огризок від яблука, окуляри, інша книжка чи виделка…

— І стара брудна ложка?

— Саме так.

— Мабуть, Амму це страшенно дратувало.

— Не те слово. Ні, вона була… чекай, — я замислився, — і-р-и-т-о-в-а-н-а.

— Дев’ять літер по вертикалі? — засміялася Ліна.

— Атож.

— А це належало моїй мамі, — Ліна потягнула за одне з брязкалець на довгому срібному ланцюжку, який теж, напевно, завжди висів у неї на шиї. То була маленька золота пташка. — Ворон.

— Через те, що Рейвенвуд означає «воронячий ліс»?

— Ні. У світі чародіїв ворони мають найбільшу силу. За переказами вони здатні набиратися енергії ззовні, трансформувати її та віддавати в інший спосіб. Через цю силу їх навіть часом бояться.

Вона відпустила ворона, і він упав між маленьким диском з незрозумілим викарбуваним написом і чорною блискучою намистиною.

— У тебе багато амулетів.

Ліна заправила за вухо пасмо і подивилася на ланцюжок.

— Це не те щоб амулети. Вони просто щось для мене означають, — вона витягнула кільце від содової. — Це перша «Фанта», яку я пила на ґанку в Саванні. Мені її бабуся купила, коли я прийшла зі школи заплакана, бо в мою коробку для валентинок ніхто нічого не поклав.

— Мило.

— Мило, що я засмутилася?

— Ні, що зберегла.

— А я все бережу.

— А це що? — запитав я про чорну намистину.

— Це мені дала тітка Твайла. Їх роблять із каміння, що видобувають десь у глушинах Барбадоса. Вона казала, це принесе мені удачу.

— Класне намисто.

Я бачив, наскільки воно для неї важливе, як дбайливо вона перебирає на ньому кожну річ.

— Я знаю, що на вигляд воно не дуже: так ніби у мене на шиї купа сміття. Але я ніде довго не жила. Рік-два, й ось уже в мене знов інший будинок, інша кімната, а тому мені інколи здається, що ці штуки на згадку — все, що я маю.

— Як би я хотів, — зітхнувши, потягнув я травинку, — пожити бодай в одному з тих місць, про які ти розповідала.

— Але