Ірен Віталіївна Роздобудько - Якби

я забула переодягтися в стару сукню. Доведеться ходити містом в напівпрозорому топі, який Ніка цілком справедливо сприйняла за комбінацію.

Я швидко одяглась, вмилась, привела себе до ладу і вийшла на кухню.

За столом, заставленим вчорашніми салатами, сиділа вся трійця.

— О! А от і наша загадкова квартирантка! — радісно вигукнув Вадим. — Вчора ви зробили справжній фурор! Петро вже телефонував, цікавився вами! Каже: якась неземна істота!

— Сідайте! — сказала Весна. — Зараз швиденько поїмо, та треба розбігатися.

Вона поставила переді мною тарілку, налила чаю.

— Ви науковець? — запитала Зоя. — Чим ви займаєтесь?

— Плануванням майбутнього, — навмання відповіла я.

— Як цікаво! — вигукнули жінки.

— А що його планувати? — засміявся Вадим. — Його вже заплановано. Як сказав двадцять років тому товариш Хрущов: «У 1980 році радянський народ буде жити при комунізмі»! Певно, «фокус не вдався» і все перенесено ще на двадцять років? Нову версію готуєте?

— Ну, ми вже до того не доживемо… — розтягуючи слова, сказала Зоя. — Через двадцять років буде кінець світу…

— То ви плануєте кінець світу? — не вгавав Вадим.

— Ніякого кінця світу не буде, — посміхнулась я.

— А що ж тоді буде?

— Капіталізм…

— Ви жартуєте? — підозріло примружився він.

— Ні, - серйозно сказала я.

Всі трійця напружено принишкла.

— Цікаво… — промовив Вадим. — І що ж тоді будуть робити такі, як ми, — прості смертні?

— Такі, як ви? — зітхнула я і вирішила перейти на жартівливий тон. — Торгувати на ринках, потерпати від криз, носити марлеві пов’язки проти пташиного грипу, дивитися дурні серіали, говорити про ціни…

— Не дуже цікаві у вас прогнози, — посміхнувся Вадим.

— …їздити за кордон, навіть емігрувати, — додала я, згадавши, де і коли зустріну його через двадцять років, — розпродавати фабрики і заводи, купувати закордонних футболістів, пити коктейль «Малібу» на Канарському узбережжі…

— Та ви що?!! — цілком серйозно перейнялися обидві жінки. — І це все ви зараз прораховуєте? А хто ж таке дозволив?!

— Це поки не розголошується, — з таємничим виглядом сказала я. — Сподіваюсь на ваше розуміння.

Жінки кивнули, чоловік знову засміявся:

— Утопія! Зрушити з рейок цю машину неможливо.

— А проте вона зрушиться! — упевнено сказала я.

Більше я нічого не могла їм сказати. І прикусила язика.

— У нас тут неподалік живе один старигань, який розповсюджує подібні думки, — суворо сказав Вадим, — Тільки ви на семінари ходите і, судячи з вашого вигляду, не бідуєте, а він з десяток років відсидів за «антирадянщину». Лютий дід. Ми тримаємось від нього подалі…

— «Ми»! — гнівно зиркнула на нього очима Весна. — Ми — так, а от твоя донька бігає за ним, мов цуценя. — І, пояснюючи свою думку, звернулася до мене: — Вподобав Вірку цей дивак — нічого не можемо зробити! Вірка ходить за ним і ходить. То молоко йому треба купити, то хліба — «тимурівський рух» нібито. Але я відчуваю — тут щось не так! Задурить їй мізки…

— Вона така сама моя донька, як і твоя! — відказав Вадим. — А якщо заборонити — ще гірше. Нехай допомагає.

— А якщо він маніяк? Педофіл?!

Власне, вона озвучила мої перестороги.

— Хто-хто? Маячня! Він просто старий дурень.

Вони засперечалися.

А я подумала, що зовсім втратила будь-який контроль над своїм минулим. Ніби у мене його і не було.

Слава Богу, сніданок закінчився. Зоя зазбиралася на електричку.

Вадим взявся її проводити. Це не пройшло повз мою увагу. Весна почала складати брудний посуд до мийниці.

Я подякувала і теж заквапилась «на семінар».

В запасі було ще два дні, поки дівчинка повернеться з дачі. Вирішила перевірити теорію Івана Олександровича: перед тим як вийти з квартири, поклала в сумочку капець Ніки.

Якщо вже він сказав «капець» — нехай так і буде!

…Двір вже не дихав таємничою тьмяною прохолодою, як це було увечері. Залитий по вінця сонячним світлом, він нагадував поверхню люстерка, на якій, мов темні острови у воді, лежали глибокі тіні від кущів і дерев. Я забула взяти з собою сонцезахисні окуляри, і тому все світло, сконцентроване у дворі, вдарило мені в очі. І я побігла по розпеченому жовтку, наче по сковорідці, до спасенного острівця, утвореного тінню «мого» дерева довкола «моєї» лави.

Там сиділа тітонька Ніна з першого поверху і Нахал Нахалич (я його одразу впізнала. Звали цього старого Михайло Михайлович, але влучне прізвисько приклеїлось до нього раз і назавжди).

Біля тітоньки стояло її незмінне знаряддя — таз із білизною, яку вона щойно зняла з мотузок.

Я присіла поруч, щоб дати очам звикнути до світла.

Крім того, мені треба було налаштуватися на перехід в «старе місто» і я хвилювалась: не дуже-то вірилось в магічну силу старого дитячого капця.

Привіталася.

Обидва з величезною зацікавленістю поглянули на мене. Тітонька Ніна, оглянувши моє вбрання, поставила питання руба:

— Ви з Прибалтики?

Ага, у нашому дворі чомусь усі захоплювались Прибалтикою і все незвичайне пов’язували саме з нею. Парфуми «Дзінтарс», плетені вовняні пальта, шовкові хустки, окуляри-хамелеони і особливий акцент, який ми копіювали, здавалися верхом «красивого закордонного життя» і викликали повагу.

— Так, з Прибалтики! — з поважним виглядом відповіла я, й відповідь цілком влаштувала тітоньку.

Що я пам’ятаю про цю жінку? Тільки те, що її син — красень і розумник — загине на війні в Афганістані.

— Син пише? — ніби вгадуючи мої думки, звернувся Нахал Нахалич до сусідки.

Мабуть, своїм вторгненням на лаву я перервала плин їхньої бесіди.

— Пише, хоч і нечасто, — зітхнула тітонька Ніна. — Пише, що годують добре… Що все буде гаразд. Питає про Марту — цю вертихвістку. Я, звісно, не пишу, що вона вже заміжня…

— Нічо, хлопець молодий — все ще попереду, — сказав Нахал Нахалич.

Я опустила очі, відчуваючи заштрик гострого сорому за те, що знаю напевне: попереду на Миколку чекає куля. І тут я вже нічим не зараджу…

Пожувавши повітря губами, Нахал Нахалич цілком виправдав у моїх очах своє прізвисько.

— Наллєш борщику мені? — запитав він у тітоньки Ніни. — А я тобі тазика в дім занесу.

Сусідка кивнула, і вони підвелися.

Нахал Нахалич схопився за таз, але чи то випадково, чи навмисно зронив з нього на землю рушника. Довелося тітоньці самій перехопити своє багатство. Вони рушили до під’їзду і розтанули в світлі сонця, мов дві чорні цятки.

Я притисла до грудей торбинку з капцем і підвелася з лави. Мені треба було зробити три кроки в бік арки, до якої я ніколи не доходила.

Тепер мусила подолати цю відстань, вийти за рамки двору, не ламаючи межу часу. Я глибоко вдихнула гаряче повітря, заплющила очі, зробила три кроки вперед і…

…і вийшла!

Вийшла