Чарльз Буковський - Сендвіч із шинкою

зникав один фурункул, на його місці з’являвся інший. Я часто стояв перед дзеркалом і думав про те, наскільки гидкою може бути людина. Я дивився на своє обличчя зі невірою, потім повертався й оглядав спину. Це було жахливо. Не дивно, що на мене витріщалися, не дивно, що мене обговорювали. Це не були просто юнацькі прищики. Це були запалені, невиліковні, величезні роздуті фурункули, наповнені гноєм. Я виділявся, ніби я обув обраний для цієї ролі. Батьки ніколи не говорили зі мною про мій стан. У них все ще не було роботи. Мати щоранку йшла на пошуки нової, а батько кудись їхав, удаючи ніби на роботу. По суботам безробітним роздавали допомогу з магазинів, в основному це були консерви, списані по якійсь причині. Ми здебільшого харчувалися цими покидьками. А ще бутербродами. І картоплею. Мати навчилася робити картопляні млинці. Щосуботи батьки йшли за цією допомогою, проте вони не заходили до найближчого магазину, тому що боялися як би сусіди не побачили їх і не зрозуміли, що й вони не мали роботи. Тож вони йшли дві милі по булвару Вашингтона, до магазину за кілька кварталів від Кріншоу[14]. Це була довга прогулянка. А потім, пітніючи, вони йшли дві милі назад з пакетами прострочених консерв, картоплі, сосисок і моркви в руках. Батько не брав машини, щоб зекономити на бензині. Він йому був потрібен, щоб їздити на свою уявну роботу. Інші батьки не були такими. Вони просто сиділи на ганку чи грали у підкови.

Мені виписали якусь білу мазь для втирання в обличчя. Вона затвердівала на набряках, утворюючи тверду шкоринку. Мазь не допомагала. Якось, залишившись на самоті, я саме наносив мазь. Я стояв перед дзеркалом, намагаючись дістати рукою до вражених ділянок, аж раптом почув голоси. Це був Лисий та його товариш Джимі Хатчер. Джиммі був ще тим вискочкою.

«Генрі!» гукнув Лисий. Я чув, як він говорить із Джимі. Він піднявся на ганок і постукав двері. «Агов, Хенк, це Лисий! Відчиняй!»

Ти придурок, подумав я, ти що, не розумієш, що я не хочу нікого бачити?

Він грюкав у двері.

Я чув, як він перемовляється з Джимом. «Та я бачив його! Я бачив, як він тут ходив!»

«Він не відповідає.»

«Нам краще увійти. Мже з ним щось сталося.»

Придурок, подумав я, я ж був твоїм другом. Я дружив із тобою, коли всі тебе ненавиділи. А тепер помилуйся!

Я не міг повірити. Я вийшов у коридор і сховався у шафі, залишивши двері злегка відкритими. Я був упевнений, що вони не зайдуть до будинку. Та вони зайшли. Я забув зачинити задні двері. Я чув, як вони ходили по будинку.

«Він має бути тут,» мовив Лисий. «Я помітив якісь рухи…»

Господи Боже, подумав я, мені що, не можна ходити тут? Зрештою, я тут живу.

Я штовхнув двері й вистрибнув. Я побачив їх у вітальні. Я побіг туди.

«АНУ ГЕТЬ ЗВІДСИ, СУЧІ ДІТИ!»

Вони вирячились на мене.

«ПІШЛИ ГЕТЬ! ВИ НЕ МАЄТЕ ПРАВА БУТИ ТУТ! ІДІТЬ, ПОКИ Я НЕ ПРИБИВ ВАС!»

Вони побігли дло виходу.

«ДАВАЙТЕ! ВАЛІТЬ, БО ПОПРИБИВАЮ!»

Я чув як вони вибігли на тротуар. Мені не хотілося їх бачити. Я пішов у спальню й розтягнувся на ліжку. Для чого їм знадобилося бачити мене? Чого вони хотіли? Нам не було про що говорити.

Якось мати не пішла на пошуки роботи, а мені не треба було йти до лікарні. Тож ми залишились удома вдвох. Мені це не подобалось. Я хотів бути сам. Я сидів у спальні й чув, як вона ходила по дому. З фурункулами стало набагато гірше. Я перевірив розклад літаків. Саме мав бути один о 13:20. Я почав прислухатися. Він спізнювався. Вже була 13:20, а він тільки наближався. Як тільки він пролетів, я відмітив затримку. Раптом я почув дзвінок у двері. Мати відчинила.

«Емілі, як ти?»      

«Привіт, Кеті, як справи?»

Це була бабуся, вже дуже стара. Я чув, як вони розмовляли, проте не міг вловити жодного слова. І це було добре. Вони теревеніли близько десяти хвилин, а потім я почув, як вони йдуть до моєї кімнати.

«Я вас усіх ще поховаю,» сказала бабуся. «Де хлопчик?»

Відчинилися двері й бабуся з мамою увійшли.

«Бабуся прийла, щоб допомогти тобі,» сказала мама.

У бабусі була велика сумка. Вона сіла на комод і дістала велике срібне розп’яття.

«Бабуся прийшла, щоб допомогти тобі, Генрі…»

На бабусі було ще більше бородавок, ніж раніше і вона добряче погладшала. Вона здавалася непереможною, і виглядала так, ніби ніколи не помре. Вона була настільки старою, що вмирати більше не було сенсу.

«Генрі,» сказала мама, «ляж на живіт.»

Я ліг, а бабуся нахилилася наді мною. Краєм ока я бачив, як вона водить розп’яттям. Я відвернувся від релігії ще кілька років тому. Навіть, якби ця вся маячня дійсно існувала, вона просто дурила людей, або ж перетворювала на дурнів. А ящо й не так – то дурні виглядали ще дурнішими.

Та все ж, це були мої мати і бабуся. Я вирішив не протистояти їм. Розп’яття ходило туди й сюди моєю спиною, по моїм виразкам, по всьому мені.

«Господи,» молилася бабуся, «прожени диявола з тіла цього бідного хлопчика! Тільки поглянь на ці рани! Мене від них нудить, Господи! Поглянь на них! Це дивол, Боже, це він причаївся у його тілі. Прожени диявола з його бідолашного тіла!»

«Прожени диявола з його тіла, Боже!» повторила мати.

Мені просто треба хороший лікар, подумав я. Що не так з цими бабами? Чому вони не облишать мене?

«Боже,» продовжувала бабуся, «чому ти дозволяєш дияволу хазяйнувати в тілі цього хлопчика? Хіба ти не бачиш, що нечестивому це подобається? Поглянь лише на ці рани, Господи, мене просто верне від них! Вони червоні, набряклі й повні!»

«Прожени диявола з тіла мого хлопчика!» вигукнула мати.

«Нехай Господь убереже нас від зла!» гукнула бабуся.

Вона притисла розп’яття прямісінько посередині моєї спини. Я відчув, як бризнула  кров, спершу тепла, потім раптово холодна. Я розвернувся і всівся на ліжку.

«Якого хріна ви робите?»

«Я роблю дірку, щоб через неї Господь прогнав диявола!» сказала бабуся.

«Добре,» сказав я, «а тепер забирайтеся звідси і якомога швидше! Второпали?»

«Він все ще одержимий!» крикнула бабуся.

«АНУ ПІШЛИ НАХРІН ЗВІДСИ!» заверещав я.

Вони вийшли шоковані й рочаровані.

Я пішов до ванної кімнати, узяв шматок туалетного паперу й спробував зупинити кров.