Леонід Григорович Кононович - Тема для медитації

класовий ворог. Він палить трактори, нищить худобу, краде збіжжя. Поки куркуль у селі, колгоспу не буде. До куркуля добирається двох способів. Перший — у Сибіряку його, а другий — це голодовка!

— А який же ж ліпший?..

— Другий, товаришу! Реманент у нього заберемо, так?

— Ну!

— Худобу в нього заберемо, так?

— Ну!

— Хліб у нього заберемо, так?

— Ну... А далі?

— Та й куди ж йому тоді подітися! Тіки в сиру землю, правильно? Із Сибіряки ще втекти можна... а з могили вже не втечеш! — Вона вдарила кулаком об кулак. — Ой не втечеш, куркулику... ні-і! Земля, вона тяжка... як насиплють на груди, то будеш лежати!

Юр опустив голову.

— Он яка, значить, поведенція була в тридцять третім году!..

— А ви думали, товаришу!.. Нам поставили задачу: ліквідувати куркуля як клас! Помню, хтось і питається: а як і батьки куркулі, то що робити? А...

ГЛОСАРІЙ. Та Дзякунка одиначкою в батьків була. Як мали їхнє кодло з села вивозити, пішла вона до комуняк просити помочи. А ті вислухали її, перезирнулися між собою та й кажуть: «Ти ж комсомолка?» — «Ну, — каже вона, — комсомолка!» — «Ото, — кажуть їй комуняки, — відцурайся свого роду та й будеш наша людина!» Не довго думавши, вона й написала в газету: батьки мої — вороги народу, вони з наймитів кров пили, і я не хочу з ними більше ніякого діла мати.

Через місяць після того лущили ми кукурудзу на току. Зайшла балачка за те да за се. От якась із дівчат і питається Дзякунки: «Послухай, Галю, аякже це ти рідних батьків могла одцуратися? Се ж гріх од Бога і од людей!» А вона голову так гордо підняла. «Так хіба ж, — каже, — вони батьки мені?» Ми й перезирнулися. «А хто ж твої батьки, Галю?» Вона ще вище носа задерла. «Мій батько, — каже, — Ленін, а мати моя, — каже, — Карла-Марла!» А якраз проїжджав бригадир конем да й зачув тую балачку. «Дурна ти, — каже, — Дзякунко аж крутишся! Як же ж Карла-Марла може бути твоєю матер’ю, коли не жінка се, а чоловік? Да й не Карла-Марла його звати, а — Карло Марло... се дід такий, з бородою! Оно піди в школу, дурепо, та подивися — його там під стелею повісили!» Вона тут бачить, що забрехалася, і давай викручуватися. «Ну, й що, — зацвенькала на всі боки, — ну й що! А хіба чоловік із чоловіком не можуть жити, як чоловік із жінкою?» — «Та як же ж вони можуть жити! — загаласували ми всі. — Що ти, Галю, з глузду з’їхала? Такого не бачено, відколи світ засновався!» Коли ж Пацюкова Одарка крутнула головою та й каже: «Ой ні, дівчата... можуть! Он Петро Сердюк у тюрязі одбув, то, розказує, там чоловіки так живуть!» — «Та хоч і живуть, — закричали ми хором, — а хіба ж діти в них од того народжуються?!» А Дзякунка тут і груди розправила. «Як се не народжуються? — питається так гордо. — А звідки ж тоді я взялася?!» —«Ну, й звідки ж, Галю?» — «А се, — каже,—Лєнін із Карлом Марлом любились, як голубів пара... а від того отеє така я на білий світ і вродилася!»

— ... Чакунку оту клятенну!

Юр підняв голову.

— А як же це ви так маху дали? — іронічно поспитався він.

Дзякунка розвела руками.

— Чоловік її втік... ви ж, либонь, чули, як се було?

— А певно!

— Утік, собака такий, і півгода жить нам не давав! Усі активісти в селі тряслися, щоб не дай, Боже, не перестрів поночі... От Чакунку й зоставили з усім виводком — щоб на живця того убійника зловити! Ну, а як упорали його наші, то голод почався, поголів’я народу скоротилося — мусили цю суку в колгосп записати! Так що не догледіли ми, товаришу, — а за те ой же поплатилися!..

— А чого б се?

Дзякунка зневажливо глянула на нього.

— Ви, товаришу, або дурний — або в дурного зимували! Ви що, не знаєте, то це за лярва? Да се ж відьма над відьмами! Да вона ж не тілько ворожити вміла, — але й віка збавити!

— Ну?! — не повірив Юр.

— А ви думали! Вона всіх активістів на селі вигубила — Іван Ґерґола повісився прямо в сільраді, Петра Лушню розстріляли, Степа Іващенкова здуріла, Софія Чикилдиха здуріла, старий Стоян од горілки умер, Гордій-трупар здурів і повісився... за сім год, щитай, більше половини наших на той світ пішло! Зате ж і вмирала вона тяжко, відьмуга сяя проклята... Так тяжко, що не доведи, Господе! Нікому було дання передати... а поки сього відьма не вчинить, то смерть її не йметься! Чули про таке, товаришу?

— Он воно що!.. — замислено буркнув Юр.

— Наїхало до неї рідні, як гною, а ніхто не захтів од відьми дання перейняти! Онук, той узяв би... але ж його вбило! — Дзякунка перехрестилася. — Слава тобі, Господе, що той зарізяка у сиру землю пішов! Ох то ж і песиголовець був... він же батькові Леніну голову одірвав і...

— Ото не бреши, бабо! — не втерпів Юр. — От не люблю, коли вже брешуть! Та голова, щоб ти знала, одбита була й за сценою валялася... ясно?

Дзякунка знову роззявила рота.

— А ви не з райкому хіба? — поспитала вона, підступаючи до нього. — Ви... хто ж се ви, товаришу?

— А вгадайте!

Вона обійшла його колом, уважно приглядаючись.

— Так... се ти Юр, виходить... еге?

— Авжеж!

Вона вдарила руками в поли.

— Боже, Боже!.. Та коли ж тебе, зарізяко, вже чорти рогаті ухоплять! Та коли ж тебе вже на марах винесуть, драбе ти кандигарний! Та коли ж прийде тая чорна година да нечиста сила, котра з тебе кров виссе, щоб ти по світу не вештався! Та ти ж і в тюрмі сидів за совєцької власти, і на войні воював, кажуть... і ще й досі живий?

— А як бачите! — буркнув Юр.

— А до мене чого ж ти отеє прийшов? — поспитала Дзякунка, спиняючись коло вікна. — Задушити, мабуть, хочеш? Чи теє зробить, що Хванасьці Бовкунисі утнули, як война була?

Він махнув рукою.