Даніель Дефо - Робінзон Крузо

на прожиття; щодня виходив на полювання. Але крім усього я мав іще одну важливу роботу: майстрував каное. Цього разу мені вдалося прокопати канал завширшки шість футів і завглибшки чотири фути, перетягнути каное в лиман і спустити його на воду.

Перший човен, видовбаний із цілого дерева, був занадто великим, оскільки я не продумав наперед, як спускатиму його на воду. Отак, не в змозі доправити його до води чи підвести воду до нього, я змушений був покинути його на березі як пам'ятник моєму глупству. Наступного ж разу, хоча мені й не вдалося зрубати таке дерево, яке я хотів, та й відстань до води була великою — півмилі, я бачив, що мета цілком здійсненна, і не здавався до кінця. Майже два роки я працював над човном, але не нарікав — сподівався, що зрештою мені вдасться вийти в море.

Нарешті пірога[6] була готова, але розміри її не відповідали тим цілям, які я мав на оці, коли майстрував перший човен. Маю на увазі свою мрію дістатися TERRA FIRMA — великої землі, яка відлягала від мого острова миль на сорок. Новий човен був занадто малим, і це поклало край нездійсненним мріям. Але човен є човен, і я вирішив здійснити мандрівку навколо острова: коли я пішки перетнув його упоперек й опинився на протилежному березі, то зробив стільки відкриттів, що тепер горів бажанням розвідати і решту його куточків. Тепер я мав човен і не міг думати ні про що, як тільки про подорож навколо своїх володінь.

До мандрівки я вирішив добре підготуватись: витесав невеличку щоглу і пошив собі вітрило зі шматків старих корабельних вітрил, яких мав іще вдосталь. Встановивши щоглу і напнувши вітрило, я випробував човен і переконався, що він прекрасно пливе. Тоді я змайстрував невеличкі скриньки на носі та на кормі, щоб зберігати харчі, набої та інші необхідні речі, які бояться води — буде це дощ чи морська хвиля. Ще я вирубав довгасту заглибину зсередини борту і в ній зберігав рушницю; згори вона запиналася шкурою, щоб туди не потрапила вода.

Над стерном я закріпив парасольку — захищатися від сонця. Отож час від часу я здійснював нетривалі прогулянки морем, але ніколи не відпливав далеко від лиману. Нарешті бажання добре розвідати межі мого королівства здолало мене, і я вирушив у мандрівку. Я добре запасся харчами: взяв дві дюжини буханців ячмінного хліба, повний горщик обсмаженого рису (його я вживав багато), невеличку пляшечку рому, козине м'ясо, а також приготував порох і набої для полювання дичини, запасся двома грубими кітелями, які знайшов, як я вже писав, у скринях матросів на кораблі, — на одному я спав уночі, а другим накривався.

Шостого листопада на шостий рік мого царювання на острові — чи пак ув'язнення, як вам більше до вподоби, — я вирушив у подорож, яка тривала довше, ніж я очікував: хоча сам острів був невеличким, проте коли я доплив до східного узбережжя, воно виявилося кам'янистим. Скелі рогом виступали на два льє в море, деякі з них випиналися з води, інші ховалися під водою. На півльє далі за скелями простяглася піщана коса, тож мені довелося зробити добрячий гак і вийти далеко в море, тим самим подвоївши довжину маршруту.

Спершу, коли я уздрів скелястий берег і не знав, на скільки миль він простягається, навіть подумував припинити мандрівку й повернутися іншим разом. Я також не був певен, як мені вдасться повернутися додому, тож я став на якір (його я змайстрував із поламаної кішки — невеликого якоря, котрий свого часу переправив із корабля).

Припнувши човен, я вибрався на берег і видерся на пагорб, щоб добре обдивитися місцевість, і ухвалив рішення мандрувати далі.

Коли я з пагорба оглядав околицю, то помітив сильну підводну течію, яка струменіла на схід і підступала близько до скелястого рогу, котрий я мав обігнути.

Я намагався добре занотувати в пам'яті, де саме біжить течія, бо тут існувала небезпека, що вона просто затягне мене і викине у відкрите море, — тоді я не зможу повернутися назад до острова, бо з протилежного боку скелястого рогу бурунилася ще одна течія, яка побіля берега закручувалася виром: якби я й вирвався з першої течії, то втрапив би у вир.

Два дні я простояв на якорі, бо дув сильний вітер ост-зюйд-ост, якраз проти течії, тож на морі здійнялися брижі. Отож через високі хвилі прибою я не міг підійти ближче до берега, а через течію не міг плисти далі.

На третю добу вітер вночі ущух, і зранку море було цілком спокійним, тож я вирушив у путь. Та нехай недосвідчені та поквапливі моряки вчаться на моїх помилках: щойно я досяг рогу, незважаючи на те, що перебував од берега не більш як на довжину свого човна, глибина моря вразила мене, а течія підхопила і понесла з такою швидкістю, мовби я потрапив у шлюз. Весь опір, який я міг чинити воді, — то триматися ближче до землі. Мене тягнуло далі й далі в море. Вітру, щоб підняти вітрило, не було, а веслами я нічого не міг вчинити. Я вже думав, що пропав, бо ж точно знав, що за два льє з тамтого боку скелястого рогу буде друга течія; коли мене кине в неї, це буде кінець. Але ж хіба цього уникнути? Якщо я й не потону в морі, то все одно не зможу повернутися на берег і неминуче помру з голоду, щойно скінчаться припаси.

Коли я ходив на розвідку, то знайшов на березі величезну черепаху — я насилу зміг її підняти — і затягнув у човен. Мав я також великий глечик прісної води. Та що означають такі мізерні запаси, якщо мене винесе у відкритий океан, де немає суші — ні материка, ні острова — на багато тисяч льє?

Отак я упевнився, як легко Богові кинути людину з найжалюгіднішого становища в іще гірше. Я згадував безлюдний острів, як найкраще місце на землі, і мріяв тільки проте, щоб знову туди повернутися. Я простягнув до нього руки й вигукнув: «О люба пустеле, більше я тебе не побачу! Бідолашна я істота, куди ж я прямую?» Я картав себе за те, що не цінував самотності на острові, — усе б зараз віддав, щоб тільки знову опинитися там! Ми ніколи не цінуємо того, що маємо, допоки не втрачаємо його, — неможливо описати мій жах, коли мене віднесло на два льє від