Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том десятий

варили сорок сніданків. Діти тремтіли з передранкового холоду. Тут і там, разом з останньою зміною нічної варти, вони сонно тулилися до багаття, чекаючи на каву. Треба було чимало часу, щоб приготувати в дорогу таку велику валку, як наша. Хоч як ми квапились, а загаялися довго, і коли нарешті знову вирушили в піщану пустелю, сонце світило вже цілу годину й починалася спека. Ніхто з селища не проводжав нас. Усі воліли не виходити з хат, і наш від'їзд видавався через це зловісним, так само як і наш приїзд учора ввечері.

Знов потяглися нескінченні години задушливої спеки та ядучої пилюки, сухого полину й піску, земля була наче заклята. Ні житла, ні худоби, ні загорожі. Жодного людського сліду не бачили ми того дня. На ніч ми знову поставили фургони кільцем біля висохлого струмка. Пісок на дні ще був вогкий. Ми повигрібали в ньому ями, і в них поволі збиралася вода.

Дальшу нашу подорож я переживав уривками. Ми стільки разів отаборювались і ставили кільцем фургони, що в моїй дитячій уяві час після зупинки в Нефі здавався страшенно довгим. Але нас ніколи не покидало гнітюче відчуття, що ми посуваємось до неминучої загибелі.

Ми долали пересічно по п'ятнадцять миль на день. Я знаю це, бо батько казав, що до Філмора, найближчого мормонського селища, шістдесят миль, і дорогою туди ми отаборювались тричі. Тобто їхали чотири дні. А до останньої нашої зупинки, що лишилася в моїй пам'яті, ми їхали з Нефі щось із півмісяця.

У Філморі до нас поставитися так само вороже, як і скрізь біля Солоного озера. Вони насміхалися з нас, коли ми хотіли в них купити припасів, і лаяли, що ми з Міссурі.

Коли наші фургони в'їхали в селище, що складалося з дванадцяти будинків, ми побачили біля найбільшого з них двоє осідланих коней. Вони були запорошені й спітнілі. Старий в оленячій куртці і з довгим вигорілим на сонці чубом, той, про якого я вже згадував (він був батьків помічник чи заступник), під'їхав до нашого фургона й кивнув головою на зморених коней.

— Не пожаліли коней, капітане, — тихо промурмотів він. — І чого б то їм так гнатися, коли не через нас?

Та батько мій і сам бачив тих коней, і від мого пильного погляду не сховалося, що його очі спалахнули, губи щільно стиснулись, а на запорошеному обличчі з'явився гнівний вираз. Більш нічого. Але я добре розважив і зрозумів, що зморені коні були ще однією зловісною прикметою нашого розпачливого становища.

— Гадаю, вони стежать за нами, Лабане, — це було все, що сказав мій батько.

У Філморі я вперше побачив чоловіка, що його потім не раз іще здибав. Він був високий, плечистий, уже літній, з усіма ознаками здоров'я та великої сили не тільки фізичної, але й духовної. Він відрізнявся від більшості людей, яких мені доводилось бачити, тим, що був поголений. Коли за кілька днів він заріс бородою, стало видно, що вона сива. Рот у нього був надзвичайно великий, із стиснутими губами, так, ніби йому бракувало передніх зубів. Ніс великий, прямий і грубий. Таке саме й лице — з широкими вилицями, важкими щелепами і високим, розумним чолом.

Невеличкі очі, трохи менші, ніж відстань між ними, були такі сині, що синіших я зроду не зустрічав.

Вперше я побачив його в млині, куди мій батько ще з кількома чоловіками ходив роздобути борошна. Я палав цікавістю побачити наших ворогів і, не послухавшись матері, непомітно пішов за ними. Цей чоловік, а з ним четверо чи п'ятеро, були присутні, як батько розмовляв з мельником.

— Бачили ви того поголеного старигана? — запитав Лабан, коли ми поверталися з млина до табору.

Батько кивнув головою.

— Це Лі, — пояснив Лабан. — Я бачив його на Солоному озері.

Препаскудний чолов'яга. Кажуть, що в нього дев'ятнадцять жінок і з півсотні дітей, а ще він схибнувся на релігії. Цікаво, чого йому треба, що він їде за нами цею забутого богом країною?

Приречені на загибель, ми їхали далі своїм виснажливим шляхом. Маленькі селища, там, де була вода й придатний ґрунт, лежали одно від одного миль за двадцять, а то й за п'ятдесят. Між ними тяглися голі піски, солончаки й безводні землі. В кожному селищі на наші мирні прохання не хотіли продати хліба. Нам брутально відмовляли, питаючи, чи з нас хто продав їм припасів, коли ми виганяли їх з Міссурі? Дарма було доводити, що ми з Арканзасу. Ми справді були звідти, але вони вперто обстоювали своє, що ми таки з Міссурі.

Через п'ять днів дороги на південь ми добралися до Бівера і там знову побачили Лі, і знову зморені коні стояли прив'язані коло одного з будинків. У Паруені Лі не було. Останнє селище звалося Сідер-Сіті. Лабан поїхав був на розвідини і, повернувшись, привіз батькові важливі новини.

— Коли я прибув до Сідер-Сіті, то побачив, як Лі кудись помчав верхи звідти, — розповідав він. — А в самому селищі чоловіків і коней більше, ніж тут звичайно буває.

Проте нічого неприємного з нами не сталося, нам лише не продали харчів. Діти й жінки не виглядали з будинків, а чоловіки, коли й показувалися, то не заходили до нас у табір і не глузували з нас, як у інших селищах. Нам дали цілковитий спокій.

Тут, у Сідер-Сіті, у Вейнрайтів померла дитина. Я добре пам'ятаю, як місіс Вейнрайт плакала, благаючи Лабана піти й роздобути в когось хоч краплю молока.

— Воно може врятувати дитині життя, — казала вона. — В них же є молоко. Я сама на власні очі бачила дійні корови. Підіть, Лабане, благаю вас. Нічого лихого не станеться, коли ви спробуєте. Щонайгірше — вони можуть відмовити, але вони цього не зроблять. Ви їм скажіть, що це дитині, немовляті. В мормонських жінок також є серце, і вони також матері. Вони не можуть відмовити кухля молока маленькій дитині.

Лабан спробував. Але, як він потім розповідав батькові, йому не пощастило побачити жодної жінки. Він бачив тільки чоловіків, а ті прогнали його.

Сідер-Сіті було останнє мормонське селище. Далі лежала величезна пустеля, а по той бік пустелі була країна мрій — казкова Каліфорнія. Рано-вранці наші фургони виїхали з селища. Я сидів поруч з батьком на передку і чув, як Лабан дав волю своїм почуттям. Ми проїхали, може, з півмилі й опинилися на невеличкому горбі. Звідти востаннє можна було побачити СідерСіті. Лабан повернув свого коня, притримав його й підвівся на стременах. Він спинився