Іоанна Ягелло - Шоколад із чилі

— Ця чи оця? — і простягнула двоє плічок із блузками.

— Ця! — одночасно вигукнули мати із Адамом, проте показували вони на різні речі.

— Чудово, дуже ви мені допомогли, спасибі! — засміялася Лінка. — Мамо, чому ця?

— Вона тобі личить, блакитний колір гармоніює із твоїми очима, ти в ній така романтична.

— А ти? — Лінка обвинувально тицьнула пальцем в Адама, наче підозрюючи якийсь підступ.

— Та годі тобі, — вітчим удав, що терміново мусить долити собі кави. — Не знаю. Зрештою, яка різниця, він же не на блузку дивитиметься.

— Але ти вибрав цю.

— Ну… вона якась така… — затнувся Адам. — Ну…

— Мабуть, чорніша, — засміялася мама. — А може, тому, що в неї більший викот? Чоловіки передусім дивляться саме на це!

Адам завзято розмішував ложечкою каву, до якої так і не поклав цукру.

— Окей, — зрозуміла Лінка.

Повернулася до кімнати й повісила блакитну блузку до шафи. Чорніша й більший викот. Що ж, нехай.

Вона знала, о котрій прибуває Адріан, бо запитала в його батька. Той трохи здивувався, що Лінка нічого не знає, але та викрутилася, мовляв, у неї були проблеми з інтернетом. Батько сказав, що це навіть добре, що Адріана зустріне Лінка, бо в нього чергування, і він не зможе приїхати до аеропорту. Лінка не знала, чому кілька днів тому Адріан написав їй лише кілька рядків, повідомляючи, що приїде 24-го грудня, без будь-яких подробиць. Може, він настільки був зайнятий приготуванням до від’їзду, що просто не забивав собі цим голову? Зрештою, він же знає, що Лінка у Варшаві й чекає на нього. І хоча вона й намагалася все пояснювати логічно, таки відчувала неспокій. Проте вона сподівалася, що все буде добре. О сьомій ранку надіслала Адріанові есемеску, він точно мав її прочитати, бо літак лише о дванадцятій, тобто о першій за польським часом. Дивно: на неї хлопець теж не відповів. Ну, нічого, вона влаштує йому несподіванку. Поїде до аеропорту, адже завжди можна передумати й повернутися додому…

Цього разу Лінка без проблем доїхала на «Окенце». Згадалося, як півроку тому вона ледве встигла, як бігла в його бік. І те, що прошепотіла йому, теж згадалося. Коли це було? Здавалося, що відтоді минули століття. В аеропорту, як і тоді, було гамірно, людей було чи не більше, ніж півроку тому. Воно й не дивно, у святвечір кожен хоче бути із близькими, люди з’їжджаються із цілого світу… Лінка зупинилася біля табло прильотів. Ні! Літак запізнювався, та ще й аж на сорок хвилин. І що тепер робити? Зазирнула до якоїсь кав’ярні, але ціни здалися їй настільки високими, що дівчина сіла в залі очікування й розгорнула книжку. Та це не надто допомогло, бо Лінчин погляд, здавалося, блукав десь безкраїми просторами, шукаючи маленької цятки — літака, у якому сидів Адріан. Вона намагалася читати, утупившись у першу-ліпшу сторінку. Але від прочитаного в голові не залишалося геть нічого, немовби перед нею були якісь безглузді, випадково дібрані слова.

Підвела голову й глянула на юрбу. Лінка любила дивитися на чужі зустрічі, це було так романтично. Спостерігати, як люди йдуть із валізками, такі втомлені, пом’яті, іноді не впевнені, чи на них хтось чекає. Навіть, якщо знають, то не ймуть віри, доки погляд не вихопить у натовпі знайому постать. Тоді обличчя подорожнього прояснюється, очі розширюються й починають блищати. Причому не конче в закоханих. Лінка бачила батька, що чекав на сина, який повертався звідкись з Ірландії чи Англії. Дорослий хлопець у бейсболці кинувся татові на шию, мов дитина. Бачила подружок, які ще не вийшовши з аеропорту, заходилися пліткувати, літнього чоловіка, котрий зустрічав дружину термосом із чаєм, бізнесові зустрічі (це було трохи дивно, бо ж свята, та дехто вочевидь продовжував працювати) — елегантних добродіїв у ділових костюмах і вбраних у піджаки жінок, які тримали в руках таблички з написами «Містер Траскальський» або «Місіс Лорейн Вайт». Звісно, закоханих пар теж не бракувало. А потім, прочекавши ці сорок хвилин і виструнчившись біля дверей, які постійно відчинялися, пропускаючи нових і нових пасажирів, Лінка нарешті побачила Адріана. Усі сорок хвилин вона уявляла собі, як це виглядатиме. Він виходить, бачить її, відкриває обійми й біжить. Та ні, у нього ж валізки. Отже, так: тягне всі ці валізи, та побачивши Лінку, кидає їх, звідти випадають різдвяні подарунки в паперових торбинках, розмальованих святими Миколаями, а він обіймає її так міцно, що аж дух перехоплює. І шепоче на вухо, як сумував за нею. Або ні, спершу цілує.

Адріан вийшов лише з однією валізкою, якийсь такий утомлений, наче змалілий. Не біг, просто підійшов.

— Привіт, — сказав він, і це пролунало якось невпевнено. Шорстко. Порожньо. Жодних обіймів, поцілунків, він просто стояв перед нею. І хоча валізу поставив, то Лінки навіть не торкнувся.

— Привіт, що сталося? — Лінка перевела подих. Їй раптом захотілося пити, у горлі геть пересохло.

— Я втомився. Не знав, що ти прийдеш. Думав, що по мене приїде батько. Я не чекав…

Лінка подумала, що він не виглядає приємно здивованим. Швидше навпаки.

— Підемо? — запитала.

— Так, ходімо на зупинку.

— Добре.

Відразу під’їхав 175 автобус і принаймні якийсь час можна було вдавати зайнятих посадкою, купуванням квитків у водія, вибором місця. А тоді запала мовчанка, яку порушували хіба що поодинокі фрази про приліт (літак запізнився), крісла в літаку (незручні), погоди на свята (похмура й дощова). Лінці здавалося, що вони спілкуються крізь плексиглас, клятий пластик, крізь який нічого не чутно, та й видно ледь-ледь. Вони вже майже доїжджали до центру, а Лінка досі не могла сказати: «А ти нітрішечки не змінився» в очікуванні на таку саму відповідь. Бо Адріан змінився, і разом із цим між ними теж усе змінилося. Ніколи раніше не траплялося, щоб їм не було про що говорити. Щоб він так мовчав. І що тепер буде? Вийдуть, і кожне піде у свій бік?

— Що трапилося? — знову запитала вона. Але й цього разу не дочекалася відповіді. Адріан потупився, глянув на свої черевики, зрештою, класні й нові, якісь фірмові, а тоді сказав:

— Я… Пробач, але я приїхав ненадовго, відразу після свят повертаюся. Не знаю, чи зможемо ми зустрітися, мої батьки мають плани, завтра їдемо до тітки, а нині… нині ж святвечір…

— Тобто ти хочеш мені сказати, що не матимеш для мене часу ані сьогодні, ані взагалі, так?

— Мені дуже прикро, але так вийшло, — він продовжував уникати її поглядом. — Не сердься. Уже четверта, до столу сідаємо о шостій, а