Стіг Ларсон - Повітряний замок, що вибухнув

Залаченко добрався до дверей у кінці коридору, прочинив їх і обстежив сходову клітку. Там були ліфти. Він рушив назад по коридору. Проходячи повз палату Лісбет Саландер, він зупинився, сперся на милиці і півхвилини передихнув.

Тієї ночі медсестри двері до її палати замкнули. Почувши слабке човгання, що доносилося з коридору, Лісбет Саландер насторожилася. Визначити джерело звуку вона не могла — здавалося, коридором щось обережно тягнуть. На мить усе стихло, і вона подумала, чи вже не почулося їй, але через півтори хвилини звук почувся знову. Він віддалявся, але відчуття неспокою посилилось.

Десь там Залаченко.

Лісбет Саландер почувала себе прикутою до ліжка. Шия під фіксуючим коміром свербіла. У неї виникло гостре бажання встати. Поступово їй вдалося сісти, але на більше сил забракло. Вона опустилася назад і поклала голову на подушку.

Через деякий час Лісбет обмацала комір і натрапила на кнопки, що скріплювали його, після чого розстебнула і кинула його на підлогу. Дихати відразу стало легше.

Добре б тримати під рукою яку-небудь зброю або мати досить сил, щоб підвестися і розібратися з ним раз і назавжди.

Під кінець вона підвелася на лікті, засвітила нічник і роззирнулася. Нічого такого, що можна було б використати як зброю, тут не було. Потім її погляд упав на стіл медсестри, що стояв біля стіни, за три метри від ліжка, і Лісбет помітила, що хтось забув там олівець.

Вона почекала, поки нічна сестра зробить черговий обхід — цієї ночі до неї, схоже, заходять приблизно раз на півгодини. Лісбет припустила, що менша частотність відвідин означає, що лікарі вважають її стан кращим у порівнянні з вихідними, коли до неї заходили що п’ятнадцять хвилин чи навіть частіше. Сама вона особливої різниці не відчувала.

Знову залишившись сама, Лісбет зібралася на силі, сіла і звісила ноги з ліжка. До її тіла були приклеєні електроди, що реєстрували пульс і дихання, проте кабелі йшли в той же бік, де лежав олівець. Вона обережно встала і раптом захиталася, цілковито втративши рівновагу. На секунду їй здалося, що вона зараз знепритомніє, але вона сперлася на ліжко і сфокусувала погляд на столі перед собою, потім ступила три невпевнені кроки, простягнула руку і схопила олівець.

Затим вона, задкуючи, повернулася на ліжко, і там сили зовсім залишили її — настільки, що навіть знову натягнути на себе ковдру вона змогла лише через деякий час.

Піднявши олівець, вона помацала кінчик. Це був звичайнісінький олівець із дерева, але свіжозаструганий і гострий, як шило. Може цілком зійти за холодну зброю, якщо вдарити ним в обличчя або в око.

Вона поклала олівець так, щоб можна було легко дістати, біля стегна, і заснула.

Розділ 06

Понеділок, 11 квітня

У понеділок вранці Мікаель Блумквіст прокинувся на початку десятої і зателефонував Малін Ерікссон, яка тільки-но увійшла до редакції «Міленіуму».

— Привіт, головний редакторе, — сказав він.

— Я просто шокована від того, що Еріки немає і що ви вирішили зробити новим головним редактором мене.

— Он як?

— Вона пішла. Її письмовий стіл порожній.

— Тоді тобі варто, мабуть, присвятити день тому, щоб перебратися в її кабінет.

— Я не знаю, як поводитися. Мені якось страшенно ніяково.

— Припини. Всі зійшлися на тому, що в цій ситуації ти — кращий варіант. Та і в будь-який момент ти можеш звертатися до нас із Крістером.

— Дякую за довіру.

— Гаразд, — сказав Мікаель. — Працюй як завжди. Найближчим часом ми будемо розбиратися з проблемами в міру їх надходження.

— Добре. Що тобі треба?

Він повідомив, що збирається залишитися вдома і весь день писати. Малін раптом усвідомила, що він доповідає їй так само, як, мабуть, інформував Еріку Берґер про те, над чим працює. Від неї чекають на коментар. Чи ні?

— У тебе будуть для нас які-небудь доручення? — спитала вона.

— Ні. Навпаки, якщо в тебе з’являться доручення до мене, телефонуй. Я як і раніше веду матеріал про Саландер і вирішую, що з ним робити, а всім рештою, що стосується журналу, керуєш ти. Приймай рішення. Я тебе підтримаю.

— А якщо я прийматиму неправильні рішення?

— Якщо я це побачу або почую, я тобі скажу. Але таке може статися лише в якомусь особливому випадку. У нормальній ситуації жодне рішення не буває на сто відсотків правильним або неправильним. Ти прийматимеш свої рішення, можливо, не такі, які прийняла б Еріка Берґер. А якби їх приймав я, вийшов би якийсь третій варіант. Але зараз час твоїх рішень.

— Ясно.

— Якщо хочеш бути гарним керівником, то треба обговорювати питання з іншими. Насамперед з Хенрі і Крістером, потім зі мною і, нарешті, важкі питання будемо вирішувати на редакційних нарадах.

— Я докладу всіх зусиль.

— Чудово.

Він усівся на дивані у вітальні з ноутбуком на колінах і пропрацював не перериваючись увесь понеділок. Коли він закінчив, у нього вийшов перший чорновий варіант двох текстів, загальним обсягом двадцять одна сторінка. Ця частина матеріалу базувалася навколо вбивства їхнього колеги Даґа Свенссона і його громадянської дружини Міа Берґман: над чим вони працювали, чому їх убили і хто вбивця. Мікаель прикинув, що для літнього тематичного числа йому доведеться написати ще приблизно сорок сторінок, і потрібно було вирішити, як можна описати в статті Лісбет Саландер, не порушивши її права на недоторканність приватного життя. Адже він знав про неї такі речі, які вона б ні за що в світі не захотіла розголосити.

У понеділок Еверт Гульберґ поснідав у кафетерії готелю, з’ївши лише один шматочок хліба і випивши філіжанку чорної кави. Після цього він узяв таксі і поїхав на вулицю Артилеріґатан, розташовану в районі Естермальм. О 9.15 ранку він подзвонив у домофон, назвав себе, і йому відразу відчинили. Гульберґ піднявся на шостий поверх, де його прямо біля ліфта зустрів п’ятдесятичотирилітній Бірґер Ваденшьо — новий керівник «Секції».

Коли Гульберґ виходив на пенсію, Ваденшьо був одним з наймолодших співробітників «Секції», і він не встиг скласти собі про нього уявлення.

Йому б хотілося як і раніше бачити на цьому місці рішучого Фредріка Клінтона. Клінтон свого часу змінив Гульберґа і залишався керівником «Секції» до 2002 року, коли діабет і хвороби судин більш чи менш змусили його вийти на пенсію. А з якого тіста Ваденшьо, Гульберґ до пуття не зрозумів.

— Доброго дня, Еверте, — сказав Ваденшьо, потискуючи руку своєму колишньому начальнику. — Добре, що ви знайшли час приїхати.

— Час — це майже єдине, що в мене залишилося, — відповів Гульберґ.

— Ви ж знаєте, як воно буває. Ми погано підтримуємо контакти