Корнелія Функе - Чорнильна смерть

бо Орфей, пишучи, невтомно гортав її, шукаючи потрібного слова. Він ніколи не вжив жодного слова, якого не знайшов у «Чорнильному серці», бо твердо вірив, що тільки слова з книжки Феноліо навчилися дихати в цьому світі. Всі інші — саме чорнило на папері.

— Феноліо, запитав я його, білі жінки — лише служниці? — патякав він далі, тимчасом як Айзенґлянц прикипів очима до його надміру пухлявих вуст. — Мертві лишаються з ними чи вони переводять їх у якесь інше місце? «Можливо, — відповів старий дурень. — Колись я розповідав дітям Мінерви про Кістковий замок, щоб утішити їх із приводу Хмарохідця. Але то були тільки балачки…» Тільки балачки! Га-га!

— Старий дурень! — луною повторив Айзенґлянц, а втім, аж ніяк не гучною, коли зважити на тонесенький голос скляного чоловічка.

Орфей обернувся і знову сів за письмовий стіл.

— А ти під час своїх блукань принаймні не забув сказати Мортимерові, що я хочу поговорити з ним? Чи, може, був надто заклопотаний тим, щоб грати героя?

— Він сказав, тут немає про що розмовляти. Сказав, що нічого не знає про білих жінок, чого б не знали всі.

— Ну й дива! — Орфей схопив перо, яке на превелику силу загострив Яшма, і зламав його в повітрі. — А ти принаймні запитав його, чи бачив він їх коли-небудь?

— Звичайно, запитав. — Голосок Яшми був таким тоненьким і ніжним, як і його кінцівки. — Білі жінки ніколи не полишають тих, до кого бодай раз доторкнулися. Принаймні про це кажуть моховині.

— Так, я знаю! — нетерпляче мовив Орфей. — Я колись намагався розпитати одну моховиню про цю чутку, але та потвора відмовилася розмовляти зі мною. Тільки глянула на мене мишачими очима і сказала, що я забагато їм і п’ю!

— Вони розмовляють із феями, — пояснив Яшма, — а феї розмовляють зі скляними чоловічками. Але не з усіма, — додав він, зиркнувши скоса на брата. — Я чув, моховині розповідають про білих жінок та інші речі. Кажуть, ніби вони відгукуються на поклик кожного, до чийого серця бодай раз доторкнулися їхні холодні пальці!

— Справді? — Орфей замислено подивився на скляного чоловічка. — Про таке я ще не чув.

— Неправда! Я пробував їх гукати! — заперечив Фарид. — Безліч разів!

— Ти! Як часто я мушу тобі пояснювати, що ти вмер занадто швидко! — зневажливо кинув йому Орфей. — Ти так само поквапився вмерти, як і повернутися! Крім того, був такою дрібною здобиччю, що вони, мабуть, ні разу не згадали про тебе! Ні. Ти не такий, як треба. — Він знову підступив до вікна. — Піди й завари мені чаю! — звелів він Фаридові не обертаючись. — Мені треба подумати.

— Чаю? Якого ще чаю?

Фарид посадив Яшму собі на плече. Якби він тільки міг забрати його з собою, щоб уберегти від старшого брата. Кінцівки Яшми були такі тендітні, що Фарид завжди боявся, що Айзенґлянц під час сварки може зламати йому що-небудь. Навіть Розенкварц, скляний чоловічок Феноліо, був на одну голову скляного чоловічка вищий від Яшми. Часом, коли обидва скляні чоловічки були непотрібні Орфеєві, що або розважався з якоюсь служницею, або знову годинами припасовував у кравця нове вбрання, Фарид брав Яшму з собою на вулицю Швачок, де скляні жіночки допомагали людським жінкам засилювати нитки в гострі голки, згладжувати рубці своїми крихітними ніжками й плести мережива з коштовного шовку. Адже Фарид тим часом дізнався, що скляні чоловічки не тільки мають кров, а й закохуються, і Яшма дуже закохався в скляну дівчину з блідо-жовтими кінцівками, яку він залюбки й цілком таємно спостерігав через вікно майстерні її господині.

— Якого ще чаю? Хіба я знаю? Такого, що гамує біль у шлунку! — відповів Орфей, опанований кепським настроєм. — Цілісінький день він ріже мені тіло, неначе там сидить жук-олень. Як можна за таких умов написати щось путнє на папері?

Звичайно. Орфей, коли не міг нічого написати, завжди скаржився на біль, що аж ріже в шлунку, і на голову, що тріщить.

«Сподіваюся, він різатиме його цілісіньку ніч, — думав Фарид, зачинивши за собою двері кабінету. — Сподіваюся, різатиме так довго, що він нарешті напише щось для Вогнерукого».

У самісіньке серце

Мирно-радісна поверхня іскристого від роси світу не показувала йому жодної порошинки страждання або смутку.

Т. Г. Вайт. Король у Камелоті. Книжка II

— Принаймні він не вимагав, щоб ти привів цирульника! — Яшма щиро намагався розвеселити Фарида, переступивши разом з ним високий поріг кухні.

Атож, цирульника, що жив за міською брамою. Лише два дні тому Орфей посилав його туди. Той цирульник кидався полінами, коли хто викликав його вночі, або підходив до дверей із лещатами, якими висмикував зуби.

— Голова тріщить! У шлунку ріже! — лаявся Фарид. — Сироголовий знову забагато зжер!

— Трьох смажених золотих пересмішників, начинених шоколадом і феїними горішками, підсмаженими з медом, половину поросятка, начиненого каштанами, — перелічував Яшма і злякано зіщулився, побачивши коло кухонних дверей Пронозу. Куниця наганяла страх на Яшму, дарма що Фарид завжди запевняв його, що куниця може поганятися за скляним чоловічком, але аж ніяк не з’їсть його.

На кухні була тільки одна служниця. Фарид нерішуче зупинився, побачивши, що то Бріана. Знову вона. Дівчина мила горщики після вечері, її вродливе обличчя посіріло від утоми. Для Орфеєвих служниць робочий день починався зі сходом сонця й закінчувався тільки тоді, коли місяць уже високо підбивався на небі.

Орфей щодня обходив увесь будинок, пильно дивлячись, чи нема де порошинки або павутинки, плями на одному з дзеркал, що висіли повсюди, чи не пропала де срібна ложка, чи не лишилося після прання плям на сорочках. Коли знаходив що, відразу стягував усім служницям якусь суму з їхньої жалюгідної платні. А Орфей знаходив майже завжди.

— Чого ти хочеш? — обернулася до нього Бріана й витерла мокрі руки об фартух.

— В Орфея болить живіт, — пробурмотів Фарид, не дивлячись на неї. — Ти повинна заварити йому чай.

Бріана підійшла до полиць і зняла глечик з найвищої полиці. Фарид не знав, куди діти очі, поки вона запарювала зілля. Її коси мали такий самий відтінок, як і волосся її батька, але кучерявились і блищали у світлі свічки, мов червоне золото, що його намісник так полюбляв носити як прикраси на своїх худих пальцях. Шпільмани співали пісень про вроду доньки Вогнерукого і про її розбите серце.

— Чого ти так дивишся? — раптом підступила вона до нього. Її голос звучав так суворо, що Фарид мимоволі відсахнувся. — Я схожа на нього, правда?

Здавалося, ніби вона шліфувала ці слова протягом усієї мовчанки останніх тижнів, аж поки вони стали