Крістіна Бейкер Клайн - Сирітський потяг

Якогось шкільного дня наприкінці квітня міс Ларсен посилає мене на ґанок по дрова, а коли я повертаюсь, увесь клас на чолі з Люсі Ґрін підводиться і співає мені пісню «З іменинами».

Мені на очі навертаються сльози.

— Як ви дізналися?

— Дата була у твоїх документах. — Міс Ларсен усміхається, простягаючи мені кусень кексу з родзинками. — Це спекла жінка, в якої я наймаю кімнату.

Я дивлюся на неї, не впевнена, чи правильно зрозуміла.

— Для мене?

— Я якось згадала в розмові, що в нас нова учениця і що наближаються твої іменини. Вона любить пекти.

Кекс, щільний і вологий, на смак мов Ірландія. Один шматочок — і я повертаюся до бабусиного дому, стою перед її теплою пічкою.

— З дев’ятирічної стати десятирічною — це великий крок, — каже містер Пост. — Від однієї цифри до двох. Тепер на наступні дев’яносто років у тебе завжди буде двозначний вік.

Розгортаючи того вечора залишок кексу вдома у Ґротів, я розказую їм про святкування. Містер Ґрот пирхає.

— Що за дурня — відзначати день народження. Я навіть не знаю, коли народився, і не певний, що згадаю, коли народилися вони, — каже він, махаючи рукою в бік дітей. — А от кекс скуштуємо.

Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік

Уважно дивлячись у справу Моллі, соціальна працівниця Лорі всідається на стільці.

— Отож, ти станеш занадто доросла, щоб жити в названих батьків, через… погляньмо… тобі виповнилося сімнадцять у січні, значить, через дев’ять місяців. Ти думала про те, що робитимеш після цього?

Моллі знизує плечима.

— Ще ні.

Лорі шкрябає щось на аркуші в теці зі справою, яку тримає перед собою. Своїми блискучими очима-ґудзиками й довгим носом, якого пхає в її життя, для Моллі вона схожа на тхора.

Вони сидять за лабораторним столом у порожньому шкільному кабінеті хімії під час обідньої перерви, як і кожної другої середи.

— Маєш якісь проблеми з Тібодами?

Моллі хитає головою. Діна з нею майже не розмовляє, а Ралф досить приязний — усе як завжди.

Лорі торкається носа вказівним пальцем.

— Ти більше цього не носиш.

— Джек подумав, що воно може злякати стару пані.

Вона й справді витягла кільце з носа на прохання Джека, але, правду кажучи, їй не кортіло вставити його назад. Дещо в тому кільці їй подобається — скажімо, воно її вирізняє й виказує в ній бунтівницю. Багато сережок не мають такого панківського шарму; кожна розлучена жінка на острові, якій за сорок, має у вухах по півдесятка кілець. Але кульчик у носі вимагає копіткого догляду, туди будь-коли може потрапити інфекція, тож Моллі повинна бути обережна, коли умивається чи фарбується. Вона аж наче відчуває полегшення від того, що не має металу на обличчі.

Лорі пвільно гортає сторінки справи.

— Наразі ти записала двадцять вісім годин. Молодчина. Як тобі працюється?

— Непогано. Краще, ніж я очікувала.

— Що ти маєш на увазі?

Моллі сама здивувалася, коли відчула, що нетерпляче чекає часу своїх візитів. Дев’яносто один рік — це прожите довге життя, у цих коробках багато історії, й ніколи не знаєш, на що натрапиш. Наприклад, якогось дня вони розібрали коробку новорічних ялинкових прикрас з 1930-х, про які Вівіан забула. Картонні зірки, сніжинки, вкриті золотими й срібними блискітками, вишукані скляні кулі, червоні, зелені й золотаві. Вівіан розповідала їй, як прикрашала сімейний магазин на свята, вішаючи ці прикраси на справжню ялинку у вітрині.

— Вона мені подобається. Вона кльова.

— Це ти про стару пані?

— Ага.

— Це добре. — Лорі натягнуто їй всміхається. Як той тхір. — Скільки тобі лишилося, двадцять дві години, правильно? Старайся якомога більше взяти з цього досвіду. І, сподіваюся, мені не треба нагадувати, що в тебе випробувальний термін. Якщо попадешся з випивкою чи наркотиками, або ще за якимись протизаконними діями, ми повернемося на початкову позицію. Тобі це зрозуміло?

Моллі кортить сказати: «Чорт, невже мені доведеться закрити свою лабораторію з виробництва мету? І видалити фотографії з фейсбуку, на яких я гола?», але натомість вона впевнено всміхається до Лорі й відповідає:

— Зрозуміло.

Витягаючи з теки табель Моллі, Лорі каже:

— Погляньмо. Твоя оцінка за академічний тест — понад 600. А середній бал за семестр — 3,8. Це дуже добре.

— У цій школі легко вчитися.

— Та ні, це не так.

— Це не має аж такої ваги.

— Загалом має. З такими оцінками можна спробувати вступити до коледжу. Ти про це думала?

— Ні.

— Чому?

Торік, коли вона перейшла з іншої школи, вона мало не провалилася. Тоді її ніщо не заохочувало виконувати домашні завдання — її тодішні названі батьки були гуляки, і вона, повертаючись додому після школи, виявляла, що їхній будинок був повний п’яниць. У Спрюс-Гарборі її майже нічого не відволікає. Діна і Ралф не курять і не вживають алкоголю, і вони суворі. Джек іноді п’є пиво, але цим усе й обмежується. А ще Моллі виявила, що їй подобається вчитися.

Ніхто з нею не розмовляв про вступ до коледжу, крім шкільного консультанта з навчання, що без ентузіазму порадив коледж для медсестер, коли в минулому семестрі вона дістала А з біології. Її оцінки покращилися, але ніхто цього не помітив.

— Навряд чи я належу до тих, хто вчиться в коледжі, — відказує Моллі.

— Ну, виходить, що належиш, — мовить Лорі. — А що ти офіційно будеш сама по собі, досягнувши вісімнадцятиріччя, то варто розглянути варіанти. Бувають пристойні стипендії для повнолітньої молоді, що перебувала під опікою названих батьків. — Вона закриває теку. — Або можеш найнятися на роботу в магазин на заправці. Вибір за тобою.

— То як там твоя суспільно-корисна діяльність? — питає Ралф під час вечері, наливаючи собі велику склянку молока.

— Непогано, — відповідає Моллі. — Та жінка дуже стара. У неї багато мотлоху.

— Аж на п’ятдесят годин? — приєднується Діна.

— Не знаю. Але, напевно, мені знайдеться, що робити, коли закінчу розбирати коробки. Будинок величезний.

— Ага, я там дещо лагодив. Старі труби, — каже Ралф. — Ти знайома з Террі? Вона доморядниця.

Моллі киває.

— Власне, вона Джекова мама.

Діна оживляється.

— Чекай, Террі Ґаллант? Ми разом училися в старшій школі! Я й не знала, що Джек її син.

— Ага, — відповідає Моллі.

Махаючи наколотою на виделку сосискою, Діна каже:

— Це ж треба, як низько впала її величність!

Моллі дивиться на Ралфа з питанням «що за чортівня?» у погляді, але він лише спокійно дивиться на неї у відповідь.

— Так сумно, що стається з людьми, — веде далі Діна, хитаючи головою. — Террі Ґаллант колись була міс Популярність. Королева балу й усе таке. А тоді якийсь невдаха-мексиканець зробив їй дитину, й тепер маєш — вона покоївка.

— Взагалі він домініканець, — бурмоче Моллі.

— Та байдуже. Ці