Брати Капранови - Забудь-річка

Соколенко раптом зрозумів, який саме наказ отримав лейтенант, для чого прибули автоматники, і чому розпорядився вивести тих, хто приїхав зі Сходу. А зрозумівши, одразу поспішив до зали, хоча насправді йому захотілося втекти світ за очі, щоб не бачити всього, що буде далі.

У залі все ще ораторствував воєнрук. Поки він залякував Гітлера міццю Червоної Армії та грозився розбити німців «малой кров’ю могучим ударом», Павло роззирнувся і просто фізично відчув жах, який хвилею наростав серед учителів. Усі вони відчули загрозу, як відчуває її тварина перед лицем різника, усі перелякано озиралися на автоматників, які зверхньо посміхалися у відповідь або демонстрували кам’яний спокій, який насправді був іще страшнішим. Трійко старих професорів — згаданий вже Крип’якевич, географ Підлужний та німець Іван Зугаєвич, або просто Цуг, який нещодавно на загальне здивування повернувся до школи, пробувши у слідчій тюрмі цілих вісім місяців — збилися докупи, і вже тільки їхні сполотнілі обличчя розвіювали будь-який сумнів, якщо він у когось і був.

На сцену тим часом піднявся східняк-історик Глущенко. Його патріотична промова, звісно, будувалася на глибоких історичних підвалинах.

Час, здавалося, зупинився. Павло краєм ока помітив, як автоматник біля дверей зупинив і не дозволив вийти із зали двом жінкам з народної школи, жестами наказавши повернутися на місця. Помітив і згадав, як на диво швидко зник з дверей Крип’якевич, коли визирав до коридора. Звернув також увагу на те, що шкільний інспектор Кравченко кілька разів вибігав і повертався назад, демонструючи при виході свої документи — паспорт, виданий у Києві, бо саме це сьогодні мало найбільшу вагу.

Здавалося, повітря загусло від загального страху.

Але час відновив свій біг, коли у дверях з’явився директор Ткачук у супроводі того самого енкаведешного лейтенанта. Усі голови, наче за командою, повернулися до входу, і навіть оратор на сцені замовк. У тиші, що вмент запала у наелектризованій залі, лейтенант щось коротко наказав ближньому автоматнику, а той коротким жестом передав наказ решті. Військові розвернулися та мовчки вийшли із зали.

Врятовані вчителі мовчки перезиралися, не наважуючись висловити свої почуття навіть звуком. І лише тут вчителька географії знепритомніла.

Ну а за кілька днів мирні, колись цілком покірливі радянській владі люди увірвалися у покинуту гарнізоном тюрму і на власні очі побачили результати діяльності «радянських визволителів» — десятки розстріляних, закатованих, розтерзаних тіл, які виймали з камер і льохів та складали просто посеред двору, щоб бережанці могли впізнати серед понівечених останків своїх родичів, близьких, знайомих. І в тих, хто не розумів, яку долю приготували колишнім викладачам гімназії і від чого їх врятував своєю відчайдушністю директор, розвіялися усі сумніви.

Після цього Павло заховав подалі свій комсомольський квиток і не з’являвся на людські очі, аж поки у місто не в’їхали перші вантажівки з німцями, по вінця закидані квітами від міщан. Червоноармійці повелися на фронті точно, як свого часу пообіцяв п’яний танкістський лейтенант — «навоювали» так, що кинута зброя і техніка заблокувала усі шляхи, а колони полонених, які здалися без жодного пострілу, тяглися аж за обрій. Натхненні галичани полювали тепер за енкаведистами та радянськими чиновниками — до шкільних комсомольців руки поки не доходили, та й навряд чи дійшли б, адже комсомол не встиг іще на повну силу проявити себе на «визволених» територіях.

Отже, їдучи у сіні серед горщиків доброго гончара та супроводжуючи поглядом телеграфні стовпи на узбіччі, Павло міркував про те, що з появою німців усе іще більше заплуталось. Адже зараз, коли Червона Армія тікала на схід із швидкістю, гідною кращого застосування, між Святославом та родиною пролягла лінія фронту. І навіть листи від нього тепер не могли дістатися Пліхова. Їх і раніше не було багато — лише три за півроку, кожен обцілований та обплаканий спершу Софійкою, а потім ще один раз — тьотею Машею. Однак головною звісткою, що містили записані хімічним олівцем аркушики, була та, що Святослав — живий! А тепер…

Що сказати Софії, яка кожен раз дивиться на нього очима, сповненими відчайдушної надії? Розвести руками? Ще й під мовчазний погляд Степана.

Завдяки своїй ролі зв’язкового Павло відчув, наскільки змінилося ставлення до нього з боку цих людей, яких він вважав новою родиною. Ні, він не був сліпим, і від першого дня відчував відторгнення з боку Софії, Святославову зверхність, а тоді й Степанову підозрілість. Проте віднедавна ті, що залишилися, дивилися на нього зовсім інакше — він забезпечував родинний зв’язок — найцінніше, що буває в буремні часи. Заради цього вони пробачили йому усі хиби та незграбності радянського виховання і, здавалося, врешті прийняли на правах меншого, не зовсім вдалого, проте свого.

Інша справа — Марічка. Вона ловко підросла на гарних сільських харчах, вже впевнено тупотіла хатою та двором і радо йшла на руки до Павла.

«Циганська дитина», — казала на неї пані Марта без осуду, ба навіть із посмішкою, а він бавився з малою, підсвідомо намагаючись закріпити статус «свого» — бо насправді сам вже зовсім втратив ґрунт під ногами.

Багато дивного трапилося за цей час. Спочатку, наче блискавка, прилетіла звістка про те, що у Львові проголосили відновлення Української самостійної держави. Услід совітам, що давали драла, Бережани зацвіли синьо-жовтими, нашвидкуруч зшитими прапорами. Цими ж таки прапорами вітали нових «визволителів». Тьотя Маша плакала від розчулення. Але прапори швидко зникли, щойно стало відомо, що німецька адміністрація почала арешти усіх причетних до ОУН(р).

А за місяць Галичину включили до складу Генеральної губернії як окреме адміністративне утворення — дистрикт. Бережанщина стала крайсгауптманшафтом, Бережани — окремою округою у складі дистрикту.

І знову були радісні обличчя та яскрава вишита одіж. Щоправда, тепер це відбувалося не стихійно, а тільки в межах спеціально організованої на честь свята ходи. Павло вже остаточно розгубився, не розуміючи, де правда, де брехня, хто правий, а хто ні. Добре було колись на рабфаці у Харкові, на комсомольських зборах, де все пояснювали чітко та зрозуміло, а якщо не могли, то посилалися на буржуазні пережитки, провокації та перегини. Але зараз усі ці завчені істини теж виглядали брехнею і своїми сумнівами Павло ділився лише зі Степаном — бо тьотя Маша боялася політичних розмов.

— Після того, що побачив у тюрмі, я геть заплутався, — поскаржився одного разу він.

— Перегиби на місцях? — саркастично запитав Шагута.

— Угу, — не став сперечатися Павло. — От тепер усі радіють, бо совіти втекли. Але хто сказав, що Гітлер не буде робити те саме? Сьогодні вони стріляють євреїв, а завтра