Андрій Анатолійович Кокотюха - Осінній сезон смертей

в оренду якимось комерційним структурам. Вони відремонтували все, що можна було відремонтувати, дали ладу басейнові, завезли й установили гімнастичні тренажери. Тепер студенти ходили сюди тільки в певні години. Решту часу тут працювали платні зали, де охочі вправлялися в боротьбі й атлетичній гімнастиці. Діти районних бізнесменів відвідували басейн. Незабаром наймачі мали добудувати й сауну.

Виш отримував за оренду приміщення пристойні гроші, тож адміністрація не заперечувала, хоч те, що за цим усім стоїть організована злочинність, не викликало сумнівів. Та цього особливо ніхто й не приховував.

Біля входу на нас чекали двоє моїх учорашніх знайомих. Вони про щось перемовилися своєю мовою з Гошею, і далі ми пішли всі разом. Коло дверей, що вели до гімнастичної зали, мене знехотя обшукав низенький кавказець. Усім своїм виглядом він показував, що робить це лише для годиться.

Гоша прочинив двері – і ми зайшли до зали. Там був тільки один чоловік, голий до пояса. Він крутив педалі велотренажера, хвилин із десять не звертаючи на нас ніякісінької уваги. А тоді спинився, шумно видихнув і зліз на підлогу. На ньому були спортивні штани «Адидас» і кросівки «Рибок». Тренувальна куртка недбало висіла на шведській стінці. Він зняв її, витер нею мокрий від поту волохатий тулуб, накинув її на плечі й наблизився.

Кавказець мав тридцять із гаком років. Середній на зріст, кремезний, широкоплечий. Ходою скидався на мірного орангутанга, та його очі, на відміну від мавпячих, були проникливі й розумні.

– Здрастуй, дорогий! – Він коротко, але міцно потис мою руку, кинувши на мене допитливим оком. – Ось ти який! Присядь, розмова буде.

Він умостився на найближчий до нього тренажер і кивнув головою на стільчик у кутку. Там лежала мобілка. Низенький узяв трубку, набрав якийсь номер, щось пробурмотів, потім зіперся на стіну й утупився в мене. Я взяв стільчика, поставив його навпроти розмовника і сів.

Якийсь час ми мовчки дивилися один на одного. Я витримав його погляд, і в моїх думках невідь-чому майнула вичитана в якійсь книжці фраза: «Якщо звір ладнається напасти на вас, ні в якому разі не тікайте від нього, бо хижак звик наздоганяти свою жертву. Зупиніться й зирніть звірові просто в очі. Тварини бояться людського погляду».

– Мене звуть Мухтар, – заговорив кавказець із м’яким, навіть приємним, акцентом. – Учора ввечері з тобою розбиралися мої люди. Гоша – мій земляк. Він прийшов до мене, щоб дізнатися, в чому річ, і вимагав справедливості. Але мої люди сказали мені: ти поводишся підозріло, цікавишся барменом Юрою, тож з’явилося припущення, що ти лягавий, який збирає забраклі докази проти Юри, щоб остаточно втопити його, а потім і всіх нас. Ми ж тут пов’язані між собою. «Зодіак» – моя територія.

До зали зайшов приятель Ольги Суховій. Теж у спортивному костюмі, з мокрою головою – очевидно, з басейну. Він недбало бавився мобілкою. Мабуть, це саме його викликав низенький.

– Ось Ігор тебе запримітив, – кивнув на нього Мухтар. – Каже, що ти давно тут крутишся, винюхуєш щось, питання всякі ставиш. Так от, мій земляк Гоша поручився за тебе. Сказав, що ти порядна людина, дав тверде чоловіче слово. Якщо він помилився в тобі, то вкрив свою голову ганьбою. Значить, ти підвів його. Ти гість, який заплямував честь господаря, а за честь земляка я стоятиму горою. Та як доведеш мені, що ти порядна людина і що з тобою повелися несправедливо, я покараю своїх людей… А як ні, то кари зазнаєш ти. Слухаю тебе, дорогий.

Мухтар скінчив свій монолог і схрестив руки на грудях, наготувавшись слухати. Мені стало незатишно. Потилицею я відчував пронизливий погляд Ігоря і був певен: саме він заварив цю кашу.

– Нехай усі вийдуть.

– Навіщо? Дорогий, я не маю секретів від своїх людей.

– Я теж не маю секретів. Просто якщо я попрошу вийти одного з них – того, кому справді не треба слухати всього, що я казатиму, це витлумачать неправильно. Тому хай вийдуть усі. Ми поговоримо наодинці, а далі вже сам вирішиш, який буде присуд.

– Кого ти маєш на увазі?

– Я можу лише повторити своє прохання.

Мухтар скривив рота, зобразивши подобу усмішки.

– Гаразд, мені вже цікаво. – Він кивнув на двері, і всі четверо вийшли з зали, косуючи на мене несхвально і, я б сказав, навіть вороже. – Ми самі, дорогий. Кажи.

…П’ять метрів від краю трампліна до прозорої води. Видно кахляне дно басейну, тож і мови бути не може про стрибок сторч головою. Навіть солдатиком страшно. Ноги приросли до краю, страх розбитися об дно сковує рухи, а ззаду – шепотіння інструктора: «Вдихни глибоко, вдихни – і вперед! Головне – вдихнути, а потім само собою все вийде, головне – вдихнути…»

Глибокий вдих – і вперед!

– Я журналіст. – Я видобув посвідчення з кишені спортивних штанів – цікаво, як воно сюди потрапило. – На початку вересня я мало не опинився на місці бармена. З дурного розуму, під чаркою, випадково… Мені пощастило. Але я бачив, що ментам заплутати і зламати людину – дрібничка. – Тут я згадав, що запхав посвідчення в штани, коли прав куртку. – Мене безпосередньо зачепила ця справа. Спочатку я стежив за розслідуванням, писав. Потім, коли бармена посадили, довго думав і сумнівався. А згодом іще одну дівчину вбили. Менти це за самогубство видали. Їм же невигідно такі помилки визнавати. Ну і нарешті вбивця мені зателефонував. Сказав: не хотів бармена підставляти. І, щоб довести, що Юра не винен, убиватиме далі. Якщо я викрию справжнього вбивцю, то врятую людей і допоможу витягти бармена. Кажу ж тобі, я майже був на його місці, і невідомо, чи рятував би хто мене.

Я замовк, чекаючи запитань – час їм уже з’явитися б.

Мухтар мовчки крутнув у руках моє посвідчення, простяг його мені й зіперся руками на розчепірені коліна.

– Так, тут якийсь шакал убиває гарних дівчат. Я хотів би випустити тельбухи цьому шакалові, вирізати в нього серце. Тільки я тут хазяїн – і то не можу його знайти. Хоч і шкода мені Юрка. Непоганий хлопець, чоловік. Я тобі більше скажу, – очі його ледь примружилися, – боюся, що бармен почне виказувати всіх нас, щоб бодай якось виправдати себе. Хлопець добрий, то правда.