Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

Розділ 7. Знайомство з родом Зоря

За всі неприємності життя, Зоря втрачала свідомість лише декілька разів. Коли влетіла носом у дерево в дитинстві та ще раз за схожих причин уже в дорослому віці. Хоча тоді їй трохи допомогли.

У яку саме мить вона поплила, дівчина не запам’ятала. Останнє, що затрималося у свідомості – це крижаний блиск цитрина, навколо якого світ раптом став темніти. Здається в неї щось питали, здається вона навіть щось відповідала. Слова дряпали горло, голова раз по раз скидалася, прикладаючись потилицею об піч.

Більш детально події у свідомості не відклалися, стерті безжальною хурделицею. Ось тільки крутила вона не снігові візерунки зимового серпанку, а гострі скельця спогадів та кошмарів. Останній раз марити їй доводилося роки зо три тому і знову поринати у ті почуття їй сподобалося так само мало, як і тоді.

Тоді було літо і їй було страшенно холодно.

Зараз була зима і Зоря відчувала лише спеку.

Тоді знадвору тягнуло солодким ароматом лілій.

Зараз гіркувато пахло травами. Їх присмак осідав у роті, приносив полегшення, розбивав суцільну пелену марення на окремі спалахи. В такі хвилини навіть свідомість прокидалася, щоб відмітити як хочеться плакати від полегшення, випити ще, аби горло перестало дряпати і нарешті останнього разу – просто заснути.

Спати без сновидінь, де з тіні до тебе не тягнуться примарні руки. Не відчувати, як вони стискають шию, не тріпають так, неначе твоє тіло лише брудна ганчірка.

Сон темний та прохолодний, неначе дорога оксамитова тканина прийняв її у свої обійми, коли сил вже не залишилося. Здається, вона спала вічність, може рік, а може й лише ніч. Час припинив своє існування і згадувати про нього зовсім не хотілося. Особливо зараз, коли під теплою ковдрою було настільки зручно, а подушка під щокою виявилася такою м’якою.

Може б Зоря проспала і більше, десь зовсім поруч затишно тріщала піч, як в дитинстві в домі бабусі. Хотілося просто насолоджуватися її піснею, сухим теплом та лежати без руху. Але думки, наче розлючені оси накинулися на свідомість дівчини, варто було тій усвідомити себе.

Вона вже не маленька, а люба бабуся з сумними очима вже ніколи не затопить печі. Ця згадка засмутила певно навіть більше ніж наступна думка з нагадування про те, де вона опинилася.

Наморщивши носа, Зоря поворухнулася, зітхнула й обережно сіла, щоб роззирнутися. Денне світло, котре проникало в кімнату через невеликі вікна, змусило Зорю спершу розгубитися, адже у такому освітленні хата виглядала трохи по-іншому, та вже скоро погляд зачепився за знайомі малюнки на печі. А секундою пізніше з-за неї з’явилася старенька господиня.

– Ба, очуняла? Ну і добре! Ото вже налякала. Хоч би ті старі бовдури одразу помітили, що ти проста людина і таке купання тебе легко звалить. Ото хвала Хранителям, що Северин нагодився, а то вже й не знаю, чи виходила б тільки травами, он як тебе звалило!

Посмішка бабці виявилася несподівано широкою, люб’язною та… Небезпечною. Зморшки на обличчя, тонкі сухі пальці та бляклий жовтий колір очей говорили про багато прожитих зим. А ось голосу, поставі та найбільше міцним білим зубам могла б позаздрити будь-яка красуня двадцять першого сторіччя.

– Вибачте, що додала вам проблем…

Сказала та й зморщилася. Горло все ще трохи саднило, Зоря навіть розтерла його, відчуваючи, як все пересохло, здається до самого шлунку. Та, на диво, не було болю, жару температури чи всього того, що могло б супроводжувати зародження хвороби на другий день після купання. Хоча, хіба на другий?

– Скільки я була без тями? – трохи напружилася вона та повернула голову.

Облаштували її на лаві біля печі, на припічку котрої Зоря помітила Симону.

– Ніч, кажу ж, Северин талановитий молодик. Пощастило тобі. Він заговорив трави, та й подивився твою голову, бо інакше б чого доброго, приставили до тебе варту. А так він упевнився, що біди ти не несеш. Принаймні нікому не доручив тебе стерегти, – останнє стара додала вже трохи роздратовано.

Вочевидь, що б там не побачили у дурній голові її гості, говорити про те бабці не стали. Ні, не бабці, раптом згадала Зоря, Тересі, так до неї зверталися. Разом з цією згадкою з пітьми підсвідомості вигулькнула інша, котра змусила швидко обмацати свою шию та груди. Ланцюжок з кулоном! Подарунку Лариса ніде не було! Із запізненням, та слова Тереси дійшли до темряви свідомості, з якої миттю спалахнули жовті цитрини очей того, кого називали Северином.

«Зараза…» – пальці здригнулися, міцніше стискаючи ковдру.

І що в її свідомості встигли знайти? Лише цього їм не вистачало! Вона ж зовсім не уявляє, що може сказати, що може або має знати! Все, що їй розповіли, це декілька байок зі студентських буднів та описали красу столиці, котру їй покажуть. З того, що їй розповіли виловити практичну користь було майже неможливо. Чорт, їй же навіть назву столиці не сказали!

«І сама дурепа не краще, могла ж наполягти!» – самокритично подумала Зоря.

Так, тоді вона геть нічого не хотіла чути про світ, котрий так неласкаво затягував її в гості, та це зовсім не привід віддавати право управляти її долею випадку. Ось тепер і страждай від свавілля випадку!

Тим часом господиня знову пірнула за піч. Роздався перестук чогось і хвилиною пізніше вона вийшла з глибокою глиняною тарілкою. Ніздрі Зорі одразу залоскотав аромат бульйону, від котрого на мить замутило, але наступної хвилини голосно загурчав живіт.

– Сама втримаєш? – скептично спитала Тереса.

– Так!

Не вистачало ще, щоб її годували з ложечки, не настільки немічна.

– От і добре, – посміхнулася бабця та обережно передала в її руки несподівано важку тарілку.

Напруживши горобині сили, Зоря все ж змогла не розплескати бульйон та на мить опустила тарілку на коліна. Спалах нудоти якось поступово відступив, а ось з голодом було не так легко впоратися. Тому Зоря схилилася, щоб тарілку було не так високо підносити й трохи сьорбнула. Язик одразу обпекло і дівчина скривилася.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍