ЛІдія Тугай - Вовчиця , ЛІдія Тугай

Зурга розсміявся голосно й різко, його сміх лунав у коридорі, відбиваючись від стін, ніби це був найкращий жарт, який він коли-небудь чув.

– Альфа? І дівчина в одному флаконі? – Він відкинув голову назад, його плечі тряслися від сміху. – Та це ж смішно! Де ви бачили Альфу в спідниці?

Я відчула, як у грудях почало закипати обурення, але цього разу не стала стримуватися. Я зробила крок уперед, дивлячись йому прямо в очі. Його усмішка повільно зникла, коли він побачив мою рішучість.

– Завжди буває щось уперше, Зурга, – сказала я рівним, але твердим голосом, який, здавалося, прорізав повітря між нами. – І я збираюся довести це тобі.

Його очі звузилися, і він зробив крок назад, ніби мої слова вибили його з рівноваги. Але за мить він уже оговтався і кинув короткий погляд на Анатолія Всеволодовича.

– Це жарт? – запитав він, але в його голосі вже не було тієї впевненості, яка звучала раніше.

– Це правда, – спокійно відповів Анатолій Всеволодович, піднявши підборіддя. – Звикай.

Зурга ще кілька секунд дивився на нас, ніби зважуючи, як діяти далі. Але потім знизав плечима, його обличчя набуло саркастичного виразу.

– Ну, що ж, подивимось, як довго вона протримається.

Його усмішка повільно зникла, і він повернув голову до Анатолія Всеволодовича, ніби чекаючи, що той встане на його сторону.

У цей момент двері ліфта відчинилися. Я зробила крок вперед, намагаючись зберігати спокій, хоча всередині все кипіло. Перед тим як двері зачинилися, я не втрималася й озирнулася. Зурга стояв, нахмурений, із важким поглядом, який, здавалося, просвердлював мене наскрізь. Анатолій Всеволодович стояв поруч, хитро посміхаючись, ніби тримав у рукаві всі козирі. Його вираз обличчя викликав у мені неприємний холодок по спині.

Я глибоко вдихнула, коли кабіна ліфта рушила вниз. Це був той момент, коли страх і тривога накривали з головою, але я знала, що слабкість тут ні до чого. Ліфт зупинився, двері повільно розкрилися, і я, наче за якимось сценарієм, зробила кілька кроків назовні, оглядаючись довкола, ніби боялася, що хтось стежить.

Коли я підійшла до машини, Паша вже сидів за кермом. Його серйозний вираз обличчя одразу насторожив мене.

– Щось трапилося? – запитала я, тільки сівши в салон. Його тиша здавалася гнітючою.

Він не одразу відповів, лише дивився прямо перед собою, міцно стискаючи кермо.

– Так, – нарешті вимовив він і нахмурився ще більше. Його голос був низьким і напруженим, як струна, що от-от розірветься. – Я відчув запах тих вовків, які напали на нас у лісі. Вони тут.

Я завмерла, обдумуючи його слова.

– Тут? – ледь видихнула я.

– Так. Думаю, це не випадковість, – продовжив він. – Ліві вовки тут не ошиваються. Це або хтось із твоїх зграї, або їх найняли.

– Хтось із моїх... – повторила я, намагаючись зібратися з думками.

Моє серце калатало, як дзвін на тривогу. Ідея, що хтось із моїх міг це організувати, була для мене неприйнятною, але водночас... занадто реальною.

– Маша, – його голос став ще твердішим, – ти маєш бути обережною.

– Завжди готова, – відповіла я, змушуючи себе говорити спокійно, хоча всередині бушувала буря.

Паша натиснув на газ, і машина рвонула вперед. Вулиця розмивалася перед очима, і я ледь не фізично відчувала погляди, які могли слідкувати за нами. Я знала, що ті, хто залишився на верхньому поверсі, уже почали щось планувати. Бути поруч із Пашею в цій машині, на очах у зграї, – це був виклик. І я знала, що це виклик не лише для мене.

Намагаючись відволіктися, я раптом усвідомила, що хочу їсти. Голод ударив несподівано, як грім серед ясного неба. Я обернулася до Паші.

– Паш, може, поїмо? Я знаю гарний ресторан неподалік.

Він подивився на мене швидким поглядом, у якому на мить з'явилася іронія.

– Дай вгадаю: ти замовиш стейк середньої прожарки?

Я не стримала посмішки.

– Ти знаєш мене краще, ніж я сама, – відповіла я, вперше за цей вечір відчувши хоч якусь полегкість.

Він хитнув головою, але зберігав уважність, зосереджуючи погляд на дорозі. Машина мчала вперед, а я знала: це лише початок чогось набагато більшого.